Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
— Я ж тобі казала, як це можна пояснити, — відповіла вона; її роздратований тон вказував на те, що вони вже обговорювали цю тему. — Вони не конче мають бути разом. Вони можуть ходити по троє або четверо. Якщо з появою одного з них тьмяніє вогонь, то здаватиметься, ніби вогонь тьмяніє в присутності їх усіх. Це пояснювало б розбіжності в переказах. Розбіжності в кількості та ознаках залежно від того, якими групами вони ходять.
Батько щось пробурчав.
— Розумна в тебе дружина, Арле, — заговорив Бен і зняв напругу. — За скільки віддаси?
— На жаль, вона мені потрібна для роботи. Але якщо тебе цікавить короткострокова оренда, не сумніваюся, що ми могли б домовитися про роз… — Пролунав м’ясистий удар, а тоді — трохи болісний смішок батьковим баритоном. — Не спадають на думку ще якісь ознаки?
— Вони начебто холодні на дотик. Щоправда, я поняття не маю, як про це можна довідатися. Чув, що біля них не горять вогні. Хоча це безпосередньо суперечить синьому полум’ю. Можливо…
Здійнявся вітер, який потривожив дерева. Бенові слова заглушив шурхіт листя. Я скористався цим шумом, підібравшись іще на кілька кроків.
— …«прип’яті до тіні», хоч що це означає, — почув я батькові слова, коли вітер стих.
Бен забурчав.
— Я теж не знаю точно. Чув один переказ, в якому їх виказали власні тіні, які падали не в той бік, до світла. А в іншому одного з них називали «уярмлений тінню». «Хтось там уярмлений тінню» — так там було. От тільки ніяк не згадаю те ім’я, хай йому грець…
— До речі, про імена — з цим у мене теж клопіт, — зізнався батько. — Я зібрав зо два десятки імен, щодо яких був би радий почути твою думку. Най…
— Властиво, Арле, — втрутився Бен, — я був би радий, якби ти не вимовляв їх уголос. Тобто не вимовляв імена. Можеш, якщо хочеш, нашкрябати їх в багні, або я міг би принести табличку, але мені було б спокійніше, якби ти не вимовляв жодного з них. Як то кажуть, береженого Бог береже.
Запала глибока тиша. Я зупинився посеред кроку, затримавши одну ногу над землею: боявся, що мене почують.
— От тільки не дивіться на мене так, ви обоє, — пробурчав Бен.
— Ми просто здивовані, Бене, — пролунав лагідний материн голос. — Ти ж наче не забобонний.
— Я не забобонний, — відповів Бен. — Я обережний. Це інше.
— Звісно, — сказав батько. — Я б ніколи…
— Прибережи це для клієнтів, які платять, Арле, — урвав його Бен з явним роздратуванням у голосі. — Ти надто добрий актор, щоб це показати, але я чудово розумію, коли хтось має мене за дурника.
— Я цього просто не очікував, Бене, — винувато промовив батько. — Ти освічений, а мені страх як обридли люди, які мацають залізо та виливають своє пиво, варто мені лише згадати чандріян. Я просто реконструюю історію, а не лізу в темні мистецтва.
— Ну, вислухайте мене. Я надто прихильний до вас обох, щоб дозволити вам вважати мене старим дурнем, — сказав Бен. — До того ж мені треба обговорити дещо з вами згодом, а тоді мені буде потрібно, щоб ви сприймали мене всерйоз.
Вітер ставав дедалі сильнішим, і я, скориставшись його шумом, зробив останні кроки. Я тихцем зайшов за ріг батьківського фургона та глянув крізь запону з листя. Вони сиділи втрьох довкола ватри. Бен сидів на пеньку, закутавшись у свій потертий брунатний плащ. Мої батьки були навпроти нього; вони накрилися ковдрою, і мати спиралася на батька.
Бен налив щось із глиняного глека в шкіряний кухлик і передав його матері. Коли він заговорив, його дихання заклубочилося парою.
— Як ставляться до демонів в Атурі? — спитав він.
— Бояться. — Батько постукав по скроні. — У них там від релігії мізки розм’якають.
— А як щодо Вінтасу? — запитав Бен. — Там чимало тейлінців. Там ставлення таке ж?
Мати хитнула головою.
— Там вважають, що це трохи дурнувато. Звикли до демонів у переносному значенні.
— Чого ж тоді бояться вночі у Вінтасі?
— Фейрі, — сказала мати.
Батько заговорив одночасно з нею.
— Драуґарів.
— Ви обоє маєте рацію, залежно від того, про яку частину країни йдеться, — сказав Бен. — А тут, у Союзі, люди тихенько посміюються й з того, і з іншого. — Він показав на навколишні дерева. — Але тут, щойно починається осінь, починають поводитись обачно, щоб не привернути уваги блукальців.
— Таке життя, — відповів батько. — Для доброго мандрівного артиста половина діла — знати, до чого схильні його глядачі.
— Ти й досі вважаєш, що в мене вавка в голові, — весело промовив Бен. — Послухай, якби ми завтра приїхали до Бірена та хтось сказав тобі, що в лісах водяться блукальці, ти б йому повірив? — Батько хитнув головою. — А якби сказали двоє? — Він хитнув головою знову.
Бен нахилився вперед, не встаючи з пенька.
— А якби десяток людей цілком серйозно сказав тобі, що блукальці гуляють полями та їдять…
— Звісно, я б їм не повірив, — сердито відповів батько. — Це просто смішно.
— Безперечно, — погодився Бен, піднявши палець. — Але насправді питання ось у чому: чи пішов би ти в ліси?
Батько на мить закляк у глибокій задумі.
Бен кивнув.
— Ти був би дурнем, якби не звернув уваги на те, про що попереджає півміста, навіть не поділяючи вірувань місцевих. Чого ти боїшся, якщо не боїшся блукальців?
— Ведмедів.
— Розбійників.
— Гарні, розумні страхи для мандрівного артиста, — сказав Бен. — Містянам такі страхи не близькі. Усюди є свої маленькі забобони, і всі сміються з того, що думає народ на другому березі річки. — Він серйозно на них глянув. — Але чи чули ви коли-небудь кумедну пісню чи історію про чандріян? Ставлю гріш на те, що не чули.
Подумавши якусь мить, мати хитнула головою. Батько добряче випив, а тоді хитнув головою й собі.
— Я зараз не кажу, ніби чандріяни десь поруч і з’являються, наче грім серед ясного неба. Але їх усюди бояться. Зазвичай так буває неспроста.
Бен усміхнувся на весь рот і перекинув свій глиняний кухоль, виливаючи останні краплини пива на землю.
— А імена — це дивна штука. Небезпечна. — Він пильно на них глянув. — Це я знаю напевне, тому що я — людина освічена. Якщо ж я ще й трішечки забобонний… — Він знизав плечима. — То що ж, це мій вибір. Я старий. Змиріться зі мною.
Мій батько
