Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Поки Хроніст збирав свій папір і перо, Квоут із задумливим виразом обличчя дивився у вікно, оцінюючи висоту сонця над обрієм. Урешті-решт він повернувся до Баста.

— Скільки тобі вдалося підслухати?

— Більшу частину, Реші, — усміхнувся Баст. — У мене гарний слух.

— Це добре. У нас немає часу на повернення до вже сказаного. — Він глибоко вдихнув. — Тоді повернімося до історії. Готуйтеся, зараз буде сюжетний поворот. Падіння. Історія стане похмурішою. На обрії збираються хмари.

Розділ чотирнадцятий

Ім’я вітру

Для мандрівної трупи зима тягнеться повільно, але Абенті правильно нею скористався й нарешті заходився навчати мене симпатії всерйоз. Однак, як це часто буває, особливо в дітей, очікування виявилося незмірно захопливішим за реальність.

Було б неправильно сказати, що симпатія мене розчарувала. Але я, якщо чесно, таки був розчарований. Я не очікував, що магія буде такою.

Вона була корисною. Це було незаперечно. За допомогою симпатії Бен забезпечував освітлення для наших вистав. Симпатією можна було запалити вогонь без кресала чи підняти щось важке без громіздких канатів і блоків.

Але коли я побачив Бена вперше, він якимось робом прикликав вітер. Це була не проста симпатія. Це була магія, така, як у книжках казок. Цю таємницю я хотів розгадати найбільше.

Відлига вже давно минула, і трупа їхала лісами й полями західного Союзу. Я, як це зазвичай і бувало, їхав на передку Бенового фургона. Літо тільки лаштувалося заявити про себе знов, і все зеленіло й росло.

Десь із годину було тихо. Бен дрімав, неміцно тримаючи віжки однією рукою, аж тут фургон наскочив на камінь і грубо висмикнув нас обох із мрій.

Бен випрямився й звернувся до мене тоном, який я подумки називав «у мене є для тебе головоломка».

— Як би ти довів до кипіння казан із водою?

Роззирнувшись навкруги, я побачив край дороги велику брилу. Показав на неї.

— Цей камінь, певно, нагрівся, лежачи на сонці. Я прив’язав би його до води в казані, а теплом каменя довів би воду до кипіння.

— Зв’язок каменю з водою не надто дієвий, — закинув мені Бен. — На нагрівання води піде лише близько однієї п’ятнадцятої тепла.

— Це спрацювало б.

— Тут я погоджуся. Але це неохайно. Ти здатен на більше, Е’ліре.

Далі він нагримав на Альфу з Бетою; це свідчило про те, що він у справді гарному настрої. Вони ж сприйняли це, як завжди, спокійно, попри те, що він звинуватив їх у такому, до чого б, я певен, не вдався з власної волі жоден віслюк, а тим паче Бета, яка відзначалася бездоганною мораллю.

Зупинившись посеред тиради, він спитав:

— Як би ти збив того птаха? — Він показав на яструба, що летів над пшеничним полем обіч дороги.

— Мабуть, ніяк. Він мені нічого не зробив.

— Гіпотетично.

— То я й кажу: гіпотетично я б цього не робив.

Бен захихотів.

— Гарно сказано, Е’ліре. Як саме ти б цього не робив? Будь ласка, детальніше.

— Я попросив би Терена його застрелити.

Він задумливо кивнув.

— Добре, добре. Однак це ваша особиста справа — твоя і птаха. Цей яструб, — він обурено змахнув рукою, — сказав дещо нечемне про твою матір.

— А. Тоді честь вимагає від мене особисто захистити її добре ім’я.

— Так, справді.

— Чи є в мене пір’їна?

— Ні.

— Хай Тейлу милує і… — помітивши його несхвальний погляд, я притримав при собі решту того, що збирався сказати. — Ти постійно все ускладнюєш.

— Це неприємна звичка, якої я навчився від одного учня, що був надто розумним для власного добра. — Він усміхнувся. — Що ти міг би зробити, навіть маючи пір’їну?

— Я прив’язав би її до птаха й намилив би лужним милом.

Бен наморщив безброве чоло.

— Яким зв’язуванням?

— Хімічним. Мабуть, другим каталітичним.

Задумлива пауза.

— Другим каталітичним… — Він почухав підборіддя. — Щоб розчинити жир, завдяки якому пір’я стає гладеньким?

Я кивнув.

Він глянув на птаха.

— Я ніколи про це не думав, — зізнався він зі своєрідною негласною пошаною в голосі. Я сприйняв це як комплімент.

— Однак, — він знову глянув на мене, — пір’їни в тебе немає. Як ти його зіб’єш?

Я думав кілька хвилин, але нічого не зміг придумати. Я вирішив спробувати змінити тему уроку.

— Я просто, — невимушено промовив я, — прикликав би вітер і примусив би його збити птаха з неба.

Бен зміряв мене розважливим поглядом, який показав мені: він чудово розуміє, куди я хилю.

— А як би ти це зробив, Е’ліре?

Я відчув, що зараз, можливо, настав час нарешті розкрити для мене таємницю, яку він беріг усі зимові місяці. Водночас мене раптово осінило.

Я глибоко вдихнув і вимовив слова, потрібні для того, щоб прив’язати повітря в моїх легенях до повітря назовні. Твердо закріпив алар у голові, приклав до стиснених губ великий і вказівний пальці та подув між ними.

Мені в спину повіяв легкий вітерець, який скуйовдив мені волосся й напнув на мить брезент, яким був накритий фургон.

Можливо, це був звичайнісінький збіг, але я все ж відчув, як моє обличчя розтягується в тріумфальній усмішці. Якусь мить я тільки шкірився, мов божевільний, на Бена, який спохмурнів від недовіри.

Тоді я відчув, як щось стиснуло мені груди, неначе я був глибоко під водою.

Я спробував вдихнути, але не зміг. Трохи спантеличений, я пробував знову й знову. Я неначе щойно впав на спину так, що мені вибило дух.

Раптом я усвідомив, що накоїв. Моє тіло вкрилося холодним потом, і я знавісніло схопився за Бенову сорочку, показуючи на свої груди, свою шию, свої розтулені вуста.

Бен подивився на мене, і його вражене обличчя аж побіліло.

Я зрозумів, як довкола спокійно. Не ворушилася жодна травинка. Навіть звук фургона здавався притишеним, неначе він долинав десь іздалеку.

Усі мої думки заглушив панічний жах. Я задряпав собі горло, розірвав на собі сорочку. Серце в мене гупало так, що було чутно крізь дзвін у вухах. Я силкувався вдихнути повітря, а мої напружені груди пройняв різкий біль.

Рухаючись так швидко, як він іще не рухався на моїй пам’яті, Бен схопив мене за розідрану сорочку та зіскочив зі свого місця у фургоні. Приземлившись у траві обіч дороги, він жбурнув мене на землю з такою силою, що, якби в моїх легенях було хоч трохи повітря, воно б вилетіло з мене.

Я метався наосліп, а по моєму обличчю текли сльози. Я знав, що