Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
— Чи твоя відвага з тобою, брате мій? — запитав він якимось шиплячим шепотом. — Коли так, то ми можемо здобути навіть більше, аніж оці талісманні персні, бо добре відомо, що чарівник, який досягає такої могутности, як Малиґріс, зазнає́ завдяки цьому повного тілесного перетворення, що обертає його плоть на елементи тонші, ніж ті, з яких складається пересічна людська плоть. І до того, хто з’їсть бодай малесенький шматочок його плоті, перейде частина сили, якою володів цей чаклун.
Найґон кивнув і схилився над обраним пальцем.
— Я також мав це на думці, — відповів він.
Та перш ніж він чи Фустуліс устигли розпочати свій мерзенний чин, їх зненацька налякало злостиве сичання, що, вочевидь, долинало з-за пазухи Малиґріса. Охоплені подивом і жахом, вони відступили, а тим часом з-поза некромантової бороди вислизнула маленька коралова гадюка і, хутко зісковзнувши йому на коліна, спустилася на підлогу, наче звивистий шарлатовий струмочок. Там, згорнувшись кільцями, немовби готуючись завдати удару, вона застигла, роздивляючись злодіїв очима, що були холодні та згубні, ніби краплі замерзлої отрути.
— Присягаюся чорними шпичаками Таарана! — скрикнув Фустуліс. — Та це ж один із Малиґрісових фамільярів. Якось довелося чути про цю гадюку…
Розвернувшись, двоє чаклунів хотіли втекти з покою, та щойно намірилися це зробити, здалося їм, що стіни та портал перед їхніми очима віддаляються й підносяться у паморочливу неозору височінь, неначе покій поглинали невідомі глибини. Братів охопило запаморочення; похитуючись, бігли вони і бачили, як маленькі сеґменти мозаїки під їхніми ногами набувають величини величезних плит. Розкидані навколо них книги, курильниці та фіали бовваніли, здіймаючись над головами та заступаючи їм шлях до втечі.
Найґон, озирнувшись через плече, вгледів, що гадюка перетворилася на велетенського пітона, його багряні кільця хвилеподібно та швидко рухалися підлогою. У колосальному кріслі під лампами, що стали більші за сонця, сиділа грандіозна постать мертвого архимага, порівняно з яким Найґон і Фустуліс були не більші за пігмеїв. Губи Малиґріса були, як і раніше, нерухомо стиснуті під бородою; а його очі досі незмінно вдивлялися у чорноту далекого вікна, але тої миті страхітливі простори покою заповнив розкотистий, неначе грім у небесах, глухий і жахний голос:
— Ду́рні! Ви наважилися просити мене дати вам пророцтво. То ось вам моє пророцтво — смерть!
Найґон і Фустуліс, збагнувши, яка доля їм судилася, побігли щодуху, охоплені божевіллям жаху та відчаю. За кадильницями, що здіймалися у височінь, за стосами книг, величезними, мов піраміди, вони бачили у переривчастому мерехтінні поріг покою, що бовванів, неначе далеке видноколо. Тьмяний і недосяжний, він віддалявся від них; брати важко дихали, як важко дихають ті, хто утікає уві сні. За їхніми спинами повз цинобровий пітон і, наздогнавши їх, коли вони намагалися оббігти латунний корінець чаклунського то́му, звалив братів одним ударом, неначе двох сонь106-утікачок…
Наприкінці залишилася тільки маленька коралова гадюка, що заповзла назад до сховку за пазухою Малиґріса…
Денно та нічно гаруючи у склепах під палацом Ґадейрона, Маранапіон і семеро його помічників, удаючись до окаянних чарів, до нечестивих прикликань і ще мерзеннішої хімії, майже завершили створення свого чаклунства.
Вони вимислили супроти Малиґріса інвольтацію107, яка мала зламати могуть мертвого некроманта, зробивши ту просту істину, що він уже мертвий, очевидною для всіх. Застосовуючи беззаконну науку Атлантиди, Маранапіон створив живу плазму, що мала усі властивості людської плоті, а тоді, живлячи ту плазму кров’ю, змусив її рости й розвиватися. Потім він із помічниками, об’єднавши зусилля своєї волі й прикликавши сили, саме́ викликання котрих було блюзнірством, примусив безформну тремку масу відростити кінцівки й набрати вигляду новонародженої дитини; зрештою, після усіх тих змін, яких людина зазнає́ від народження до старіння, сформував її в подобу Малиґріса.
А тоді, пішовши в цьому поступі навіть далі, вони змусили того симулякра померти від глибокої старості, як, вочевидь, помер і сам Малиґріс. Він сидів перед ними в кріслі, обернений обличчям на схід, достеменно відтворюючи поставу мага на його престолі зі слонової кості.
Тепер усе вже було зроблено. До краю втомленим, одначе сповненим надії чаклунам залишалося лише чекати, коли та подобизна виявить перші ознаки посмертного розкладу. Якщо ті чари, які вони снували, виявляться вдалими, цей розклад одночасно відбуватиметься й у тілі Малиґріса, яке ще донині було непідвладне тліну. Дюйм за дюймом, кінцівка за кінцівкою зогниє він у своїй адамантовій вежі, й магові фамільяри, яких він уже не надурить своєю облудною маскою життя, покинуть його; і всі ті, що прийдуть до вежі, довідаються про його смертність; і тиранія Малиґріса полишить Сусран, і некромантія його, що досі тяжіла над оперезаним морем островом Посейдоніс, знікчемніє та стане недійсною, як зіпсований пентакль.
Уперше, відколи розпочали цю інвольтацію, восьмеро магів змогли перервати свої недремні бдіння, не наражаючись на небезпеку позбавити закляття потрібної сили. Нарешті вони змогли міцно заснути, відчуваючи, що спочинок їхній був цілком заслуженим. На ранок вони у супроводі короля Ґадейрона повернулися до склепу, в якому напередодні залишили плазматичну подобизну.
Щойно вони відчинили запечатані двері, як на них повіяло могильним духом, і вельми втішилися чаклуни, побачивши безпомильні ознаки розкладу. Трохи згодом, вдивляючись у пошуках поради в око циклопа, Маранапіон підтвердив, що такими самими знаками вкрилися й Малиґрісові риси.
Чаклуни з королем Ґадейроном відчули превелику радість, до якої домішувалася ще й неабияке полегшення. Дотепер, достеменно не відаючи міри та тривалості тих могутніх чарів, що сотворив мертвий маг, вони мали сумніви в дієвості їхньої власної магії, але нині, здавалося, для такого сумніву більше не було жодної причини.
Того ж дня сталося так, що декілька морських купців прийшли до Малиґріса, аби згідно зі звичаєм заплатити йому частку прибутків від їхньої нещодавньої мандрівки. Та коли вони постали перед володарем і вклонились йому, то за різними неприємними ознаками збагнули, що принесли данину трупові. Навіть тоді не наважившись відмовити магові у віддавна стягуваній податі, купці кинули її на підлогу та, охоплені жахом, чимдуж кинулися навтьоки з його оселі.
Невдовзі в усьому Сусрані не лишилося нікого, хто досі сумнівався б у смерті Малиґріса. Втім, такий сильний був той побожний страх перед магом, який люди відчували впродовж багатьох люструмів, що мало кому ставало відваги вдертися до вежі, а злодії були обережні й навіть не намагалися розграбувати її легендарних скарбів.
День у день заглядав Маранапіон у страхітливе блакитне око циклопа і бачив, як гниє його жаский суперник. І невдовзі його опанувало сильне бажання навідатися до вежі та на власні очі уздріти те, що досі бачив тільки у видіннях. Лише тоді його тріумф був би цілковитим.
Отож сталося так, що Маранапіон і чаклуни, які йому допомагали, разом із королем Ґадейроном вирушили до чорної
