Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
Минали, майже непомічені, роки, і Сфаномої ставала дедалі більшою і більшою, згодом вона вже оберталася під ними, являючи їхнім очам дивовижні обриси континентів, на які дотепер не ступала нога жодного мандрівця, та морів, якими ще не плавала людина. Тепер усі розмови між Готаром і Евідоном точилися лише про той незвіданий світ, до якого вони невдовзі мали прибути, і про тих розумних істот, тварин і рослин, яких вони могли очікувати там знайти. Коли брати спрямовували корабель до дедалі більшого небесного тіла, що плавало у просторі під ними, їхні донині молоді серця сповнювалися передчуттям, рівного якому ще не дано було спізнати жодній людині. Невдовзі вони зависли над поверхнею планети в оповитій хмарами атмосфері, зігрітій тропічним теплом, але, хоч їм уже по-дитячому кортіло ступити на нову планету, вони мудро вирішили, що варто продовжити подорож на поземному рівні, щоб з певною мірою ретельності та повноти дослідити її поверхню.
На їхній подив, на ясному обширі під собою вони не знайшли нічого, що свідчило б про роботу розумних або принаймні живих істот. Брати вдивлялися вниз, намагаючись знайти великі міста з екзотичною, повітряною архітектурою, широкі вулиці, канали та геометрично вивірені ділянки орних полів. Натомість перед ними розгорталися лише первісні краєвиди гір, боліт, лісів, океанів, річок і озер.
Аж ось нарешті вони вирішили опуститися на поверхню. І хоча зараз брати були вже немолодими, ба навіть літніми чоловіками, з п’ятифутовими й білими, ніби горностаєве хутро, бородами, вони посадили подібний формою до місяця корабель з усією вправністю, на яку були здатні в розповні своєї молодості; відчинивши двері, що були запечатані впродовж кількох десятиріч, по черзі вийшли назовні — Готар ішов попереду, адже він був трохи старшим за Евідона.
Їхніми першими враженнями були палюча спека, засліпливі барви та всепоглинні духмяні пахощі. Здавалося, наче у важкому, незнайомому, незворушному повітрі вчувалися мільйони запахів — запахів, які були майже видимими у формі розклубочених випарів, пахощів, подібних до еліксирів та опіатів, які дарували водночас блаженну сонливість і божественне піднесення. А тоді побачили брати, що повсюди були квіти — вони спускалися в хащі, всуціль усіяні цвітом. Усі ті квіти вирізнялися неземними формами, розмірами, красою і розмаїтістю, рясніли багатобарвними сувоями і завитками пелюсток, які закручувалися та вигиналися, немовби наділені більшою, ніж це притаманно рослинам, життєвістю чи чутливістю. Вони росли з ґрунту, всуціль вкриваючи його щільними сплетіннями стебел і чашечок, звисали зі стовбурів і листя схожих на пальми дерев, огортаючи і змінюючи їх до невпізнаваності; вони густо встилали нерухомі плеса ставків, балансували у верховітті джунглів, наче живі створіння, що розгорнули крила і готові злетіти у напоєні пахощами небеса. І, поки брати споглядали весь той буйний розмай, квіти з чудотворною швидкістю росли, в’янули та опадали, а на їхньому місці виростали нові, немовби являючи очам братів спритні витівки якогось природного закону.
Готар із Евідоном були сповнені захвату, вони, неначе діти, гукали один до одного, вказували один одному на кожне нове квіткове диво, що було ще вишуканішим і цікавішим за попереднє; і чудувалися брати зі швидкості їхнього дивовижного зростання та занепаду. І вони сміялися з небаченої химерності видовища, коли помітили якихось нових для зоології тварин, що бігли неподалік, послуговуючись більшою, ніж звичайна, кількістю ніг, і з крижів яких проростали схожі на орхідеї квіти.
Брати геть забули свою довгу мандрівку крізь космос, забули, що була колись планета на ймення Земля та острів, який називався Посейдоніс, вони забули про свою вченість і мудрість, блукаючи серед квітів Сфаномої. Екзотичне повітря та його запахи вдаряли їм у голови, неначе міцне вино, а хмари золотого та білого мов сніг квіткового пилку падали на них зі склепінь, утворених піднесеними догори і переплетеними пагонами; пахощі були потужні, мов якесь фантастичне наркотичне зілля. Братів тішило, що їхні білі бороди та фіолетові туніки припорошує цим пилком і спорами рослин, які линули в повітрі й були зовсім не відомі земній ботаніці.
Зненацька Готар скрикнув від нового дива і засміявся з іще бурхливішою веселістю, ніж дотепер. Він побачив, що з тильного боку його зморшкуватої правої долоні пробивається химерно згорнутий листок. Той листок розгортався мірою свого зростання, а тоді явив очам пуп’янок, і — подумати лишень! — пуп’янок розпустився, перетворившись на квітку з трьома чашечками, що мали неземні відтінки та додавали свої густі пахощі до млосного повітря. А тоді на лівій долоні його так само з’явилася ще одна квітка, і по тому паростки стали пробиватися з його помережаного зморшками обличчя та чола, випускаючи листя і пелюстки, тоді почерговими ярусами попроростали з його кінцівок і тулуба, переплели з його бородою свої волосоподібні вусики і схожі на язички тичинки. Він спостерігав, як вони ростуть, і не відчував болю, лише дитинний подив і спантеличення.
А тоді й з Евідонових долонь і кінцівок почали проростати квіти, і невдовзі обидва старці більше не мали людської подоби і майже не відрізнялися від оповитих квітковими гірляндами дерев навколо. І померли брати без агонії, немовби стали частиною буйного квіткового життя Сфаномої, мали такі відчуття і сприйняття, що були притаманні їхньому новому способу існування. Вже незабаром їхнє перетворення було завершене, й кожнісінька волокнинка їхніх тіл зазнала розчинення у квітах. І маси рослин і квітів, невпинно в’ючись і розростаючись, оточили і сховали під собою корабель, у якому брати здійснили мандрівку.
Такою була доля Готара та Евідона, останніх атлантів і перших (якщо також не останніх) людей, що ступили на поверхню Сфаномої.
Смерть Малиґріса
Опівнічної години у новий місяць, коли лампи в Сусрані горіли вже лиш де-не-де, а осінні хмари, що повільно сунули небом, пеленали зорі, король Ґадейрон відрядив до поснулого міста дванадцятьох найнадійніших своїх німих. Неначе тіні, що ковзали крізь довколишнє забуття, вони розійшлися розмаїтими шляхами та пощезли у мороці, і невдовзі кожен із них, повертаючись до потемнілого палацу, вів із собою загорнуту в непримітне одіяння постать, не менш мовчазну та обережну, ніж він сам.
Таким чином, наосліп просуваючись звивистими провулками, крізь глухі печери кипарисових алей у королівських садах, а тоді спускаючись підземними коридорами та східцями, глибоко під палацовими підмурівками дванадцятеро наймогутніших чаклунів Сусрана зібралися разом у склепі з сірого, мов сама смерть, просякнутого вологою граніту.
Вхід до склепу стерегли демони землі, що корилися архичаклунові Маранапіону, який віддавна був королівським радником. Ці демони пошматували б кожного, хто прийшов неготовим ушанувати їх жертовним узливанням свіжої крові. Склеп осявало мерехтливе світло єдиної лампи, вирізьбленої в серцевині велетенського граната та живленої гадючим жиром. Тут Ґадейрон, без корони на голові та вбраний у непоказний полотняний одяг неяскравої пурпурової барви, чекав на чарівників, сидячи на вапняковому троні, зробленому у формі саркофага. Маранапіон стояв по праву руку від нього, нерухомий і до самого рота сповитий у поховальні покрови. Перед ним був триніжок з орихалку93, що здіймався до рівня плечей; на тім триніжку в срібній заглибині лежало величезне око вбитого циклопа, в якому, подейкували, архимаг міг бачити химерні та пророчі видіння. До цього ока, що лиховісно виблискувало під гранатовою лампою, погляд Маранапіона прикипів, неначе застиглий погляд мерця.
З усіх цих обставин дванадцятеро чаклунів вирішили, що король зібрав їх з якоїсь надзвичайно
