Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
— Неначе чорна паморозь, запанувала могуть Христова над усіма лісами, полями, річками та горами, де у давнину жили в блаженстві радісні, безсмертні богині та німфи. Однак і дотепер у прихованих печерах, у місцях, що лежать глибоко під землею, ніби теє пекло, яке вигадали ваші ченці, отам і донині мешкає поганська краса, отам і донині лунають крики поганського екстазу.
І, промовивши останні слова, створіння теє знову зареготало своїм диким нелюдським сміхом та зникло поміж чимдалі темніших стовбурів присмеркових дерев.
З тієї миті Жерар де Вентейон змінився. З понурим виразом обличчя повернувся він до свого шато, і навіть слова підбадьорливого чи доброго не мовив він до слуг своїх, дарма що мав таку звичку, а лише сидів або крокував покоями у тиші та заледве чи помітив тії наїдки, які подали йому до столу. Попри дану ним обіцянку, не пішов граф того вечора й до своєї нареченої; натомість, ближче до опівночі, коли на небі здійнявся спадний місяць — такий червоний, ніби щойно виринув з кривавої купелі, — Жерар потайки вийшов зі свого шато через потаємні двері та попрямував старою напівзабутою стежкою крізь ліс, відшукуючи шлях до Шато де Фоссфламм122 — замку, що височів на пагорбі навпроти Периґонського бенедектинського абатства.
Отже, руїни на пагорбі (як зазначено в рукописі) — вже дуже старі, й віддавна їх оминають мешканці усього того краю, адже мури ті оповиті легендами про прадавнє зло, яке невідчепно тримається їх, і кажуть, нібито руйновище те слугує мерзенним духам за оселю, а чаклунам і сукубам — за місце для побачень. Одначе Жерар, неначе геть забувши про ту лиху славу, а чи не маючи страху перед нею, немов опанований дияволом, поринув у тінь обвалених мурів і обережно, навпомацки, як людина, що простує у вказаному їй напрямку, попрямував до північного краю замкового двору. Там, точно попід двома центральними вікнами, що, либонь, виходили назовні з покоїв забутих нині шателенів123, натиснув Жерар правою ступнею на одну з кам’яних плит, якими було вимощено двір і яка відрізнялася від решти своєю трикутною формою. І плита зрушилася та похилилася під його стопою, відкриваючи прогін гранітових східців, який спускався вглиб землі. Потім, запаливши cвіточа124, якого він взяв із собою, почав Жерар спускатися тими східцями, а кам’яна плита за ним повернулася на своє місце.
На ранок його наречена, Елеанор де Ліс, зі своїм весільним почтом намарно чекала його у кафедральному соборі міста Війона, головного Аверойнського міста, де мало відбутися вінчання. І звідтоді жодна людина вже не бачила обличчя Жерара де Вентейона, і ніколи вже не було чутно поміж живими навіть непевної поголоски ані про нього самого, ані про тую долю, яка його спіткала…
Таким був зміст того забороненого рукопису, саме так він і закінчувався. Як я вже казав раніше, не мав він ані дати, ані жодних інших відомостей, які б могли вказати на того, хто написав його, або яким чином автор дізнався про викладені події. Однак, на диво, мені ані на мить навіть на гадку не спадало сумніватися у правдивості написаного; на зміну цікавості, яку я відчував до змісту рукопису, прийшло палке бажання, що було тисячократ дужче, тисячократ невідчепніше — дізнатися про кінець історії та з’ясувати, що ж знайшов Жерaр де Вентейон, зійшовши вниз прихованими сходами.
Під час читання тої оповіді мені, звичайно, спало на думку, що руїни Шато де Фоссфламм, описані у ній, були тими самими руїнами, що того-таки ранку бачив я з вікна свого покою; і, поки обмірковував я сеє, мене дедалі сильніше охоплювала божевільна лихоманка, фанатичне, нечестиве збудження. Повернувши рукопис до таємної шухляди, залишив я бібліотеку трохи безцільно поблукав монастирськими коридорами. Випадково перестрівши того самого ченця, турботі якого припоручили мого коня напередодні увечері, наваживсь я розпитати його, — так обережно та на позір недбало, як лише міг, — про ті руїни, які було видно з вікон абатства.
Він перехрестився, від мого запитання його широке спокійне обличчя набрало переляканого вигляду.
— То — руїни Шато де Фоссфламм, — відповів чернець. — Люди кажуть, що вже незліченні роки їх замешкують нечисті духи, відьми та демони, і що за мурами тими відбуваються свята, які годі описати чи бодай добрати їм назви. Жодна зброя, відома людині, жоден екзорцизм чи свята вода ще ніколи не здобували перемоги у боротьбі супроти сих демонів; чимало було хоробрих кавалерів і ченців, які зникали серед тіней Фоссфламма і вже ніколи не вертали звідтіль; а якось, кажуть, сам абат Периґонський пішов туди, щоб стати до бою із силами зла, та не знає ніхто й не здогадує навіть, яка доля спіткала його у руках отих сукуб. Дехто каже, що ті демониці — то мерзенні старі відьми з тілами, які завершуються закрученими в кільця зміїними хвостами; інші кажуть, що вони — жінки, чия краса перевершує красу смертних жінок і чиї поцілунки — то диявольська втіха, яка люто, неначе пекельні вогні, поглинає чоловічу плоть… Щодо мене, то не відаю, чи правдиві такі оповідки; однак я б не наважився зайти за мури Фоссфламма.
Ще перш ніж він договорив, у моїй свідомості зародився намір: відчув я, що мушу піти до Шато де Фоссфламм і по змозі дізнатися про все самотужки. Той порив був нагальний, непереборний, неминучий, і навіть якби того бажав, і тоді не зміг би боротися з ним, адже був я неначе жертва якоїсь чаклунської інвольтації. Ілерова заборона, дивний незакінчений рукопис, зловісні легенди, на які натякав чернець, — здавалося б, усе те мало налякати та віднадити мене від такого наміру, натомість думки мої пішли у химернім напрямі. Через те мені й видавалося, ніби усі ті перестороги приховують якусь солодку таємницю, вказують на прихований світ невимовних речей, неясних нечуваних насолод, які розбурхували мою уяву і змушували серце несамовито калатати. Не відав я й не міг збагнути, у чому ті насолоди полягатимуть, однак у якийсь містичний спосіб був певен у їхній цілковитій реальності, достоту як абат Ілер був певен в існуванні раю.
Я вирішив вирушити того-таки пообіддя, за відсутності Ілера, бо відчував інстинктивно, що він міг із підозрою поставитися до таких намірів з мого боку та вже напевно завадив би їхньому здійсненню.
Мої приготування були вкрай простими: я поклав до кишень невеликого світоча зі свого покою та окраєць хлібини з трапезної; пересвідчившись у тому, що невеликий кинджал, який я завжди ношу із собою, був на належному місці у піхвах, відразу ж покинув обитель. Зустрівши на монастирському подвір’ї двох братів, я сказав їм, що збираюся трохи прогулятися поближніми лісами. Вони весело побажали мені «рах vobiscum125» і цілком у дусі сих слів пішли собі далі.
Я ж увійшов до лісу й подався, наскільки се було можливо, навпростець до замку Фоссфламм, чиї вежі зчаста губилися за переплетеним гіллям високих дерев. Не траплялося жодної стежини, а густота підліску часто змушувала мене шукати обхідних шляхів і блукати манівцями.
У гарячковому бажанні якнайшвидше дістатися руїн мені здавалося, наче минули години, перш ніж я зіп’явся на вершину пагорба, увінчаного Фоссфламмом, однак увесь той шлях, либонь, зайняв не більше тридцяти хвилин. Я саме сходив на останній
