Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
Якийсь час у склепі панувала тиша, і всі дванадцятеро, шанобливо вклонившись, очікували, поки Ґадейрон оголосить свою волю. І тоді голосом, ненабагато гучнішим за різкий шепіт, король мовив до них:
— Що відаєте ви про Малиґріса?
Почувши те жахливе ймення, чаклуни помітно зблідли й затремтіли, проте, один по одному, ніби повторюючи завчене напам’ять, кілька з тих, що стояли попереду, відповіли на Ґадейронове запитання.
— Малиґріс живе у своїй чорній вежі над Сусраном, — заговорив перший із чаклунів. — Темна ніч його сили досі тяжіє над Посейдонісом; усі ми рухаємося в тій ночі, неначе тіні зів’ялого місяця. Він вивищується над усіма королями та чаклунами. Справді-бо, навіть триреми95, що плавають до Тартесса96, та орли, що літають далеко в море, не можуть оминути чорної тіні його оселі.
— Демони п’яти стихій97 є його фамільярами, — сказав другий. — Нечутливим очам пересічних людей чимало разів випадало уздріти їх, що літають навколо його вежі у пташиній подобі або ж плазують, наче ящірки, стінами та хідниками.
— Малиґріс засідає у високій залі, — повідомив третій. — Щоразу, коли місяць уповні, йому приносять данину з усіх міст Посейдоніса. Він збирає десятину з вантажу кожної галери. Він заявляє своє право на частку срібла і пахощів, золота і слонокості, які є священними для храмів. Його багатства набагато перевершують статки усіх затонулих королів Атлантиди… навіть тих королів, які були твоїми прабатьками, о Ґадейроне.
— Малиґріс — старий, як сам місяць, — пробурмотів четвертий. — Він житиме вічно, озброєний супроти смерті темною магією місяця. Смерть стала рабинею в його цитаделі, вона гарує разом з іншими рабами та вражає лише ворогів Малиґріса.
— Донедавна багато що з цього було істиною, — прорік король, і подих його пролунав, неначе зловісне сичання. — Та нині постав певний сумнів… адже може бути, що Малиґріс — мертвий.
Здалося, наче трем пробіг зібранням чаклунів, передаючись від одного до іншого.
— Ні, — мовив чаклун, який допіру стверджував, що Малиґріс є безсмертним. — Адже як таке могло статися? Сьогодні на заході сонця двері його вежі стояли відчиненими, й жерці океанського бога, які прийшли до Малиґріса, принісши йому в дар перли та пурпурові барвники, застали його у високому кріслі з кості мастодонта. Він, своїм звичаєм, прийняв їх гордовито, не мовлячи ані слова, і його слуги, напівмавпи-напівлюди, прийшли без усякого наказу, щоб забрати цю данину.
— Цього-таки вечора, — додав інший чарівник, — я бачив, як неблимно горять вогні ламп у його чорній вежі, пломеніючи над містом, немовби очі Таарана, бога Зла. Та й фамільяри не полишили його вежі, як це роблять такі істоти, покидаючи померлого чарівника: адже тоді люди почули б, як вони завивають і лементують у пітьмі.
— Авжеж, — погодився Ґадейрон, — однак людей і перше пошивали в дурні, а Малиґріс завжди був майстром на всілякі облудні лицедійства, викрути й омани. Однак є серед нас той, хто може розгледіти істину. Маранапіон вдивлявся в око циклопа і бачив далекі та приховані місця. Навіть зараз придивляється він до Малиґріса, свого прадавнього ворога.
Маранапіон, трохи тремтячи під подібним до савана одінням, здавалося, виринув з глибин ясновидного споглядання. Він підвів від триніжка очі барви сяйливого бурштину, їхні зіниці були чорні та непроникні, наче гагат98.
— Я бачив Малиґріса, — мовив він, обернувшись до таємної ради. — Багато разів я спостерігав за ним отак, маючи на думці дізнатися дещо з таємниць його сокровенної магії, я шпигував за ним опівдні, надвечір’ям і впродовж похмурих опівнічних бдінь у неосвітленім покої. Бачив я його на попелястому світанні та при зорі, що горіла, наче розбурхане полум’я, — але завжди сидить він у величному кріслі зі слонової кості у високому палаці своєї вежі та супить брови, немовби поринувши в задуму. І руки його повсякчас стискають поруччя, вирізьблене у формі василісків99, а його несклепимі, незмигні очі повсякчас обернені до східного вікна та до небес за ним, у ту височінь, де пропливають лише зорі та хмари.
— Отак спостерігав я за ним упродовж цілого року та одного місяця. І щодня бачив я, як його чудовиська приносили йому посуд, повний найвишуканіших м’ясних страв і напоїв, і згодом вони забирали посуд, що так і лишався неторканим. Й за весь той час не вдалося мені розгледіти анінайменшого поруху його вуст, і ані повороту, ані трему його тіла.
І з цих причин я гадаю, що Малиґріс є мертвим, одначе завдяки своїй перевазі у всякому злі та у магічному мистецтві й далі засідає у своєму кріслі, відмовляючись коритися хробакові, досі непідвладний тлінню та розкладу. І його чудовиська та фамільяри ще й досі прислуговують йому, введені в оману тією облудною подобою життя, і влада його, хоч і перетворилась нині на порожнє ошуканство, ще й досі темним і жахливим тягарем лежить на Посейдонісі.
По цих неквапно мовлених словах Маранапіона в склепі знову запанувала тиша. Темним, потаємним тріумфом жевріло обличчя Ґадейрона, якого надто вже обтяжувало ярмо Малиґріса, надто сильно дратувало його королівську гордість. Серед дванадцятьох чаклунів не було жодного, хто бажав би Малиґрісові добра, жодного, хто не боявсь його; всі вони сприйняли сповіщення про його скін зі сповненою остраху та дещо недовірливою радістю. Були серед них такі, які сумнівались, вважаючи, що Маранапіон помилився, і на обличчі кожного з них, немов у похмурих люстрах, досі відбивався їхній святобливий страх перед великим майстром.
Маранапіон, який ненавидів Малиґріса сильніше від усіх, як тільки один чорнокнижник може ненавидіти іншого, чиї мистецтво та сила переважають його власні, стояв з байдужим і загадковим виглядом, неначе падальник, який ширяє в небі.
Тишу, тяжку від невисловлених запитань, порушив король Ґадейрон.
— Недаремно скликав я вас до цієї крипти, о чаклуни Сусрана, оскільки залишається зробити певну справу. Істинно кажу вам: невже труп померлого некроманта і надалі має владарювати над усіма нами, немов який тиран? У справі цій є таємниця, і, розкриваючи її, потрібно діяти обачно, адже тривалість його некромантських чарів досі не підтверджена та не випробувана. Однак я скликав вас усіх, щоб найвідважніші з-поміж вас порадилися з Маранапіоном і допомогли йому вимислити такі чари, що враз викриють ошуканство Малиґріса та переконають у його смертності не лише людей, але також і демонів, які й донині залишаються з ним, і чудовиськ, які йому служать.
Здійнялося гучне бурмотіння, виникли суперечки, і ті з чаклунів, хто найбільше сумнівався в цій справі та боявся у будь-який спосіб діяти супроти Малиґріса, попрохали Ґадейрона дозволу піти. Зрештою, з дванадцяти чаклунів лишилося семеро…
Наступного дня чутка про смерть Малиґріса хутко поширилася таємними каналами усім островом Посейдоніс. Багато хто не йняв тому віри, адже чарівникова могуть, неначе непозбувне тавро, опалила душі тих, що були очевидцями творених ним див. Хай там як, а люди пригадували, що за минулий рік мало кому випадало побачити мага на власні очі, та й тим, кому така нагода траплялася, завжди здавалося, що він не звертає на них уваги, не мовлячи ані слова й лише пильно дивлячись у вікно вежі, немовби зосереджений на далеких видивах, які були незримими для решти. За весь той час він не покликав перед свої очі жодної людини, не відправив жодного послання, не
