Зібрання творів - Кларк Ештон Сміт
А та потаємна праця, якій вони присвятили нині усю свою енергію, полягала не в чому іншому, як у винайденні засобу пересування, за допомогою котрого можна було б полишити острів, якому загрожував океан, і вирушити в мандрівку на Сфаномої.
Щодня працювали брати над удосконаленням свого винаходу, щовечора спрямовували погляди у небеса, що мінилися разом із порами року, і вдивлялися вони в об’єкт своїх роздумів — осяйну кулю, яка висіла у смарагдових вечірніх сутінках Посейдонісу або ж над оповитими фіолетовим серпанком височинами, на яких невдовзі мали відбитися шафранові сліди світанку. І щоразу вони віддавали себе дедалі сміливішим задумам, дедалі дивовижнішим і небезпечнішим діянням.
Засіб пересування, який будували брати, був замислений з усеосяжним передбаченням тих проблем, з якими вони мали зустрітися, усіх тих труднощів, які доведеться подолати. В Атлантиді вже багато епох використовували різноманітні повітряні машини, однак брати знали, що жодна з них навіть у пристосованому вигляді не придасться для їхньої мети. Машина, яку вони врешті-решт, по тривалому плануванні та численних дискусіях, спроєктували, була досконалою сферою, схожою на мініатюрний місяць, адже брати дійшли висновку, що саме таку форму мають усі тіла, які мандрують крізь ефірні простори. Сфера, яку вони будували, мала подвійні стіни з металевого сплаву, таємницю виготовлення якого вони віднайшли самі — сплаву, що був водночас легший та міцніший за будь-який інший знаний хімією чи мінералогією матеріал. Була у сфері дюжина невеличких круглих віконець, захищених міцним склом, і двері з того самого сплаву, що й стіни, які зачинялися з герметичною щільністю. Енергія атомів, які вибухали в залютованих циліндрах, мала забезпечувати рушійну та левітаційну сили, а також повинна була служити для обігріву внутрішнього простору сфери супроти абсолютного холоду космосу. Згущене повітря мало зберігатися у ємностях з електруму і випаровуватися через певні проміжки часу, щоб створювати придатну для дихання атмосферу. І, зваживши, що мірою їхнього віддалення від Землі сила земного тяжіння чимдалі зменшуватиметься, а тоді й зникне, брати обладнали підлогу сфери магнітною площиною, яка мала відтворювати ефект тяжіння і в такий спосіб усувати будь-які тілесні небезпеки та незручності, яких в іншому разі вони могли б зазнавати.
У всіх цих трудах їм допомагали лише нечисленні раби, представники тубільної раси Атлантиди, котрі уявлення не мали про мету, з якою будувалася та машина, і які, щоб зберегти таємницю та бути певними в їхній цілковитій надійності, були дібрані з-поміж глухонімих. Жодні відвідувачі не заважали братам втручанням, адже серед мешканців острова панувала мовчазна згода, що Готар і Евідон зайняті сейсмологічними дослідженнями, які потребують зосередження водночас і глибокого, і тривалого.
Врешті-решт, після років важкої праці, вагання, сумніву й тривоги, сферу було завершено. Сяючи, неначе величезна срібна бульбашка, стояла вона на західній терасі лабораторії, з якої у вечорових небесах за морем джунглів, що вбиралися у пурпур, саме виднілася планета Сфаномої. Усе вже було готове: їхній корабель містив більш ніж достатні запаси провізії для мандрівки, яка могла тривати чимало люструмів92 і декад, був споряджений багатим добором книг, а також предметами мистецтва та науковим знаряддями — усіма необхідними для мандрівників вигодами.
На ту пору Готар і Евідон уже були чоловіками середніх літ, досягли зрілості та розповні своїх сил і здібностей. Вони належали до найвищого типу раси атлантів, були світлолицими, ставними й успадкували шляхетність і мудрість свого роду. Усвідомлюючи близькість остаточного катаклізму, вони так і не одружилися, навіть не створили жодних близьких зв’язків, але з чернечою відданістю присвятили себе науці. Гірко оплакували брати невідворотну загибель їхньої цивілізації з усім її матеріальним і мистецьким багатством, з усією накопиченою впродовж епох мудрістю, з її довершеною вишуканістю. Проте вони були обізнані з усезагальністю законів, чия дія спричинялася до занурення Атлантиди під океанські хвилі — законів зміни, зростання та занепаду, і вони привчили себе до філософського смирення, до якого, либонь, таки домішувалося передбачення виняткового тріумфу та ще незвіданого, неповторного досвіду, які вони здобудуть, полетівши до космічних просторів, у яких донині не бувало жодного мандрівника.
Тож, коли вони відпустили зачудованих рабів, дарувавши їм особисту свободу, та увійшли до сферичного корабля, їх сповнювали почуття альтруїстичного жалю, що змішувався з особистими сподіваннями. І Сфаномої ясніла перед ними миготливим сяйвом, а Посейдоніс темнішав унизу, коли вони розпочали свою мандрівку, вирушивши у зелені, наче море, західні небеса.
Керований ними велетенський корабель із плавною легкістю здіймавсь у височінь, і вже невдовзі вони побачили вогні Сусрана, столиці краю, та його заповнений суднами порт, Лефару, де щоночі відбувалися бучні гуляння, а водограї викидали вгору струмені вина, щоб люди могли бодай на якийсь час забути про провіщену їм загибель. Однак їхній корабель здійнявся вже так високо в повітря, що Готар із Евідоном не могли почути анінайлегшого шепоту голосних лір і різких криків бенкетарів у містах, які лежали долі. І летіли вони вперед і вгору, допоки весь долішній світ став темною розмитою плямою, а небеса спалахнули світлом таких зірок, яких ніколи не відкривали їхні оптичні дзеркала. Незабаром окраєць чорної планети під ними окреслив серп полум’я, що ставав дедалі ширшим, і вони підносилися з її тіні до незгасного денного світла. А небеса вже не були знайомого блакитного кольору, набравши прозорої ебеново-чорної барви ефіру, і жодної зірки, жодного, навіть найменшого зі світил, більше не затьмарювало сяйво їхнього суперника — сонця. І найяскравішою з усіх була Сфаномої, що, променіючи, непорушно висіла у порожнечі.
Одна по одній проминали космічні милі, й планета Земля залишалася позаду; Готар з Евідоном уже майже забули про неї, вдивляючись уперед, у свою омріяну мету. А тоді, озирнувшись назад, брати побачили, що Земля була вже не внизу, а висіла над ними, неначе велетенський місяць. Планета оберталася, і вони роздивлялися її океани, острови та континенти, називали їх один по одному, зіставляючи зі своїми мапами; та марно шукали вони Посейдоніс серед суцільної, неозорої та мерехтливої пустки моря. І брати були свідомі того, що жаль і скорбота, які вони відчували, були належною даниною усій тій зниклій красі, усій затонулій пишноті. І вони ще трохи поміркували про велич, якої була колись сповнена Атлантида, й викликали в пам’яті своїй її обеліски, бані та гори, її пальми з високими пишними гривами та високі, наче язики полум’я, плюмажі її воїнів, які вже ніколи не здіймуться до сонця.
Їхнє життя у сфероподібному кораблі було сповнене легкості та спокою і мало відрізнялося від того трибу, до якого вони призвичаїлися. Брати продовжували свої звичні студії, провадили досліди, які вони запланували чи розпочали у минулі дні, читали один одному класичну літературу Атлантиди, сперечалися та обговорювали мільйони різноманітних філософських і наукових проблем. І заледве чи Готар і Евідон зауважували плин самого часу, і тижні та місяці їхньої мандрівки ставали роками, а роки складались у люструми, люструми — у декади. Не відчували вони й тих змін, які відбувались у них самих, коли роки почали снувати на їхніх обличчях мережива зморщок, відтіняти їхні чола притаманною літньому вікові барвою жовтої слонової кості та вплітати у їхні чорні бороди білі, ніби горностаєве хутро, нитки. Братам потрібно було вирішити та обговорити надто багато всіляких речей, зважитися на надто багато міркувань і припущень, аби такі тривіальні дрібнички,
