Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

Ліворуч від Ремісничого кварталу – Купецький. Чого там тільки не було! Крім практичних будинків із крамницями на першому поверсі та кімнатами на другому, там був критий ринок, де в будь-яку погоду торгували найрізноманітнішим крамом. Тут можна було купити і заморські тканини, і дивовижні речі, і різнокольоровий бісер для вишивки. А головне, тут був цілий ряд ельфійських див! По-іншому їхні товари назвати не можна. Щойно ми з Кхиброю заробимо грошенят, обов'язково туди сходимо. Може, вдасться виторгувати в них чудову спідницю, розшиту метеликами. Під час ходи метелики немов оживали й пурхали спідницею вгору-вниз, ніби вона була лугом, а не відрізом тканини. Минулого року я її так і не випросила у батьків. Мама сказала, що платити за це непорозуміння двісті срібняків, яке потім лежатиме у шафі й годуватиме міль, вище її розуміння. Аргументи були залізними:

– От куди ти її вдягати збираєшся, у корчму? Там вона швидко вся жирними плямами покриється, і ти її викинеш. Тому ми тобі купимо чорну, вовняну. І теплі панталони з начосом на зиму.

Я готова була крізь землю провалитися від озвученого мамою – поруч стояв красивий ельф і посміхався почутому. Скільки я не наводила аргументів: що працюю за двох, готую обід і перемиваю весь посуд тоді, коли весь будинок уже спить – нічого не діяло. Мама залишалася непохитною. Вона з легкістю все відкидала:

– У Дори троє дітей, Лютка чекає на двійню і Вітка вагітна. Їм потрібно допомогти. У Єрошки чоботи продірявилися, потрібні нові.

Коли я заїкнулася про те, що в сестер є чоловіки, які мають їх утримувати, то мама цикнула:

– Багато ти розумієш!

І Маруна мене смикнула сказати:

– Але ж твоя мама і копійкою не допомогла, коли ти народила Вітку! Чому я, гаруючи мов кінь, не можу купити те, що хочу?!

І отримала ляпаса. І проревіла весь вечір і всю ніч у себе в кімнаті.

Бабуся Дора, на честь якої назвали мою молодшу сестру, була скупердяйкою. Вона й копійчини не дала мамі, коли в неї народилася Вітка. У нас тоді всі гроші йшли на корчму. Бабуся Аконіта з татом працювали і вдень, і вночі. Мама стежила тільки за будинком, іноді прикрикуючи на мене, щоб я няньчила Вітку, в мої-то шість років! Тато з бабусею і будували, і облаштовували, і товари закуповували, і рекламу замовляли в глоскській газеті, і працівників наймали. Я ними тоді милувалася: бабуся в мене була мировецька. Як же мені її не вистачає! Треба буде на дозвіллі її зошит вивчити, а то за роботою все ніколи. На дешеві романчики в Курчавому часу вистачало, а ось щойно брала в руки зошит, очі злипалися, і я засинала сном немовляти.

Підвода звернула, і ми проїхали повз Ліричний квартал. Там жили представники всіх видів мистецтв: поети, музиканти, художники, письменники, скульптори, актори та співаки. Будинки в них були веселі – одні з башточками, інші зі смішними скульптурами або химерами на фасаді, треті присадкуваті, але з писаними віконницями й еркерами. Усі строкаті, як пряникові будиночки на зимові свята.

Нарешті ми приїхали до тітчиної таверни. Біля неї стояло кілька завсідників – орк, який гордо випнув щелепу, і парочка гномів, які діловито засунули великі пальці під широкі шкіряні пояси. У мене око бите, і я запросто визначаю, хто подорожній, а хто ні. Завсідників господарі таверни люблять і вітають. Частенько наливають за кошт закладу. А як же! Вони бариш приносять. У них завжди найкращі наїдки, найкраще місце і найкраще обслуговування.

Тато розрахувався з візником, і ми з Кхиброю, підібравши спідниці, рушили до таверни. Тітка зустріла нас із посмішкою на обличчі. Вони розцілувалися з батьком.

– Ну, що, Прошко! Якби не твоя бідова дівка, ти б до медовара не приїхав?

– Палажко! А ти погарнішала!

– Погарнішаєш тут із твоєю дзиґою! Учора мало зовсім не посивіла!

– Молода ще, щоб сивіти! – батько, підморгнув мені. Потім повернувся до тітки: – Приїхав би! Куди б подівся? Хіба її одну можна залишати?

– А корчма зараз на кому?

– На Петрусі Бобрику.

– Вимахав, мабуть? Скільки йому вже?

– Що є, те є, вимахав. Стелю скоро головою чіпляти буде. Двадцять три днями стукнуло.

– То чого ти малу за нього не посватав?

– Тітонько Палажко, це моя подруга, Кхибра, – вклинилася я у розмову, щоб змінити тему. Що-що, а про своє зірване заміжжя думати хотілося найменше. Здавалося, що все це було так давно, а минуло всього-то півтора дня!

– Здоровенькі були, – привіталася тролиця й усміхнулася.

– Навзаєм. Можеш називати мене тіткою Палажкою. Ідіть-но, дівчатка, на задній двір, там кошик картоплі стоїть. Почистити й зварити. Свиням в одній каструлі, людям – в іншій.

– Товчену? – уточнила я.

– Ні, шматочками. Частина в суп піде, а частину зі шкварками зробимо. Ну, чого вуха розвісили? Кроком руш! І щоб за годину картопля варилася. Ножі візьмете на кухні. Руто, де кухня, пам'ятаєш?

– Авжеж.

Тато й тітка проводили нас напруженими поглядами.

– Ти нічого не розповідала про весілля. Ти мала вийти заміж? – поцікавилася Кхибра. – Чи з-під вінця втекла?