Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян
– Та ми, це... – мимрив Миш. – Ми ж із благими намірами.
– Що-о-о-о? – брови Богріса поповзли на лоб.
Миш пробубнив щось незрозуміле.
– А я думаю, що це ви так розщедрилися? Стіл накрили, всіх запросили. А ну кажіть мені як перед святою Аргіною: ви Зурмса розбудили?! Ваших рук справа?!
– Хлопе, ти з глузду з’їхав?! – обурився Міш.
– А що, поки ми за упирем ганяємося, ви свої брудні справи б зробили!
– Та побійся Аргіну! Ця нечисть жодним чином нас не стосується! – Міш обурено подивився на Альга.
– Але я все одно розповім про це ректорові.
– Не треба, Альгін, будь ласка, – Миш покаянно склав на грудях долоні човником. – Вибач, дурню утнули. Готові годувати вас тричі на тиждень перед відбоєм.
– Що тут відбувається?! – пролунав гучний голос від дверей. – Відбій не для вас, адепти? Що тут за бенкет?!
До їдальні увійшов ректор власною персоною. На ньому був темний плащ, накинутий поверх світлої мантії.
– Тут що, всі оглухли чи язики проковтнули?! – пан Річард Бланц обвів усіх суворим поглядом.
– Який гарний чоловік! – Кхибра сплеснула руками й зручніше вмостилася на лавці, підперши голову кулачком.
– Що? – на секунду розгубився той. – Ви щойно вступили до академії і вже напилися?
– Треба ж було відзначити цю велику подію! Не щороку до вас вступають такі адепти! – ляпнула я і підморгнула ректорові.
Професор найвищої Спіралі Маятника спочатку зблід, потім почервонів, а потім його обличчя пішло сірими плямами.
– Геть! – процідив він гнівно. А пальці плели якийсь дивний візерунок.
– Ой, ходімо, Кхиброчко, а то він зараз у нас як шарахне стрілою або блискавкою! – я схопила тролицю за рукав сукні й потягла до виходу.
Але Кхибра встигла обернутися і кинути магістрові через плече:
– Стрілою! У самісіньке серце! Стріляй, пустун!
Ми встигли вибігти. Двері їдальні розлетілися порохом.
– Ого! – реготнула я. – Ось це б тебе шибонуло!
І ми голосно розреготалися. Що було далі – не пам'ятаю. Немов хтось скребком ретельно все зішкрябав з пам'яті.
Вранці ми прокинулися у дивному місці. Навколо все було світло-зеленого кольору: і стіни, і шторки, і пледи, якими ми були вкриті. Наш одяг висів поруч на стільці.
– Кхибро, – покликала я тролицю.
– Га? – одразу ж відгукнулася та.
– Де ми?
– Не знаю.
– А як ми сюди потрапили?
– Не пам'ятаю.
– А куди ми вчора ходили?
– Хіба ми кудись ходили?
Ми замовкли. А в кімнату зайшла наша сусідка по кімнаті.
– Орсяно!.. – ми з Кхиброю радісно підірвалися з ліжок, але одразу ж вляглися на місце, прикриваючись пледами.
– Ох, дівчата, ви нас і налякали!
– Чим? А що вчора було?
– Ви не пам'ятаєте? – щиро здивувалася дріада.
– Нічогісінько, – чесно зізналися ми.
– Вас накачали краплями сурмика.
– Що за краплі? – байдуже запитала я.
– Це дуже потужний афродизіак. Олія сурмика – основа для приворотного зілля. А ви вчора забійну дозу прийняли.
– Яким чином? – зблідла тролиця.
– Вам у їжу і питво підмішали.
– Провалитися мені в Марсулу! – раптово я пригадала частину вчорашнього вечора, Кхибра, схоже, теж. Я сіла на ліжку, прикриваючись пледом. Тіло не боліло. Про вчорашні перегони на конячці нічого не нагадувало. Ось це я розумію, зцілення!
– Я не могла вас кинути в такому стані. Однокурсники поїхали у Боровикове, а я з вами всю ніч вовтузилася. Ну, раз усе позаду, то я спати. – Орсяна солодко позіхнула і потягнулася.
– Почекай, – зупинила я її. – Нас вчора що, хотіли… – я підбирала слова, але жодного пристойного не знайшла.
– Майже так, – утішила нас Орсяна.
– Святі галушки! – красиво лайнулася Кхибра.
– Чекай… А ми? Ми вчора, що… теж до когось чіплялися? – спиною пробіг крижаний потік.
– Не просто до когось, а до ректора, – гигикнула дріада.
– Ой!.. – Кхибра затулила долонями рота. – Усе, нас відрахують, – сумно сказала вона і на її очі викотилися сльози.
– Не кажи так! – спробувала зупинити її я.
– Та говори – не говори, майорять вже прапори… І так усе ясно, ходім речі збирати. Навчилися… факультет унікальний… – Кхибра плакала.
До кімнати зайшла висока струнка жінка у світло-зеленій мантії.
– Морошкіна і Юрз, вас викликає до себе ректор.
