Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

У дворі ми влаштували раду: намовляти на нього тітці – недобре. Та й вона може не повірити нам. По товстопузу видно, що він уміє пускати пил в очі. Значить, потрібно шукати інші варіанти.

– Давай із хлопцями ввечері поговоримо, – запропонувала Кхибра. – Може, щось разом придумаємо.

– Давай, – погодилася я. – Тільки боюся, що до вечора або я здохну, або він.

– Не бери дурного в голову.

А не проста дівчина моя тролиця! Ох, не проста!

– Кхибро, скажи, а де ти цього навчилася? У вас теж корчма?

– Харчевня, – насупилася подруга. – А там кого тільки не було. У нас місто ж портове. А моряки й купці – ті ще пройдисвіти. Та й розбійників усяких вистачало. Тих я боялася найбільше. І якщо з'являлися, то їх обслуговував брат. Я працювала на кухні.

– Боялася, що вкрадуть? – якось невдало пожартувала я.

– Ні. Могли б на Блудні острови відвезти, а там... Деяких жінок і дівчат так відвезли. Хто зна’, як склалася їхня доля?

– Тому брат відправив тебе до столиці?

– Мама, – зніяковіла Кхибра. – Вона сказала, що мені не місце в харчевні. Я мала вступити на курси кухарів. Але заради інтересу прийшла в академію. І ось, – вона усміхнулася, – ми тепер адептки.

– Так отож, – реготнула я, згадуючи нічну пригоду в їдальні. – Мало вчора свої долі не пристроїли у добрі руки!

Ми реготали на весь двір так, що облізлий сірий кіт вигнувся дугою і зашипів, тікаючи від нас. Ми швидко знайшли казан, який, мабуть, зроду ніхто не мив – смерділо від нього так, що нудота одразу ж підкотила до горла. Жирний, липкий, брудний, смердючий. Хіба можна в ньому щось варити?

– Що будемо робити? – запитала тролиця. – У такому казані варити не можна, – вона озвучила мої думки.

– Я піду пошукаю тітку, бо від цього ненажери ми нічого не доб'ємося. До речі, нам теж не завадило перекусити. На миску юшки ми вже заробили.

– Я б зараз курячого супчику з локшиною з'їла б! – мрійливо заплющила очі Кхибра.

– Буде нам супчик, – твердо пообіцяла я.

Я вирішила обійти таверну з боку сараю, щоб зайвий раз не показуватися на очі кухарю. А коли проходила повз конов'язі, то почула глухі голоси. Я призупинилася і затамувала подих. Розмовляли двоє чоловіків.

– Через твою недбалість учора все зірвалося! – вичитував когось грубий чоловічий голос.

– Звідки я знав, що мене якась дівка прикладе качалкою по голові? – обурився другий.

Цей голос я запам'ятала на все життя. Красунчик, власною персоною! Отямився, значить.

– Де зараз Зурмс?

– Та де йому бути? У склепі. Йому вчора теж дісталося. Мені довелося з головою, що гуділа мов пароплав, бігати містом і ловити бродячих собак, щоб той не сконав.

– Нічого довірити не можна!

– Та звідки я міг знати, що так вийде?! – скипів бандит. І вже тихіше продовжив: – Я його спеціально в нетрі повів. Ну, якщо й загриз би когось, не страшно. Там усяка шваль живе.

– Завести завів, а сам по бабах? А ну, колись, Красунчику, мабуть, у дім насолоди бігав?

– Та по яких бабах з ось такою башкою?! Я відлежався в таверні. Мені хазяйка кімнату безкоштовно дала.

– Типу, збиток компенсувала? – реготнув грубуватий голос. – Сама під бік лягла чи племінницю свою підсунула, щоб утішила тебе, бідолашного, після того як приклала? – і він зареготав своєму сальному жарту. Гаразд, запам'ятаю. Список тих, хто наривається на мою скалку, поповнився ще одним персонажем. От тільки на власні очі його побачити.

Я навшпиньках кралася до рогу таверни, щоб обережно підглянути, хто це там такий дотепний. І треба ж мені було штовхнути ногою порожню миску, яку хтось із відвідувачів залишив за рогом. Мабуть, цей хтось підгодував тітчиного собаку, який увесь день ховався від спеки в кущах бузку і дрихнув. Каша розсипалася, миска гримнула. Бандити стрепенулися.

– Піди, дізнайся, хто там, – сказав «жартівник».

Я не встигла зробити крок назад, як ніс до носа зіштовхнулася з Красунчиком, що виринув з-за рогу. Треба ж, як я вгадала його кличку!

- Попалася, небога?!

– Чуєш ти, дядечку, я зараз повторю вчорашнє, тільки цього разу прикладу сковорідкою, – огризнулася я.

– Ого! Так це була ти?! – неначе уточнив злодій. Я ж своїми вухами чула, що його приятель казав про мене.

– Я. То як щодо сковорідки?!

– Ось тільки хамити не треба!

– Зі злодіями і хамами потрібно говорити їхньою мовою. Іншої вони не розуміють.

– А ти спробуй!

Я примружилася.

– Красунчику, або як там тебе? Ти що до мене клинця підбиваєш?

Злодій розсміявся і зігнувся навпіл.

– Ой, не можу! Дівко, та ти себе в дзеркало бачила?

Від обурення у мене затремтіли губи, я схопилася за качалку, але вдарити не встигла. Ззаду її перехопила міцна чоловіча рука.