Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

– Магістерка Верес, – дріада вклонилася, та кивнула їй у відповідь.

– Із речами? – тремтячим голосом запитала тролиця.

– З чиїми речами? – не зрозуміла жінка.

– До ректора з речами йти?

Вона стримала усмішку.

– Поки що, ні.

Ми перезирнулися – живемо! Орсяна подала наш одяг, і ми поквапливо нап’яли його на себе. Потім, не приховуючи усмішки, простягнула мою качалку. Треба ж, не загубила! І як я нею не пожбурила в ректора? Хвала всім світлим богам! Вберегли.

– Краще скажіть, як ви почуваєтеся, спокусниці?

– Добре! – настрій різко покращився. Я частенько отримувала прочуханки від мами, тому ще одну запросто переживу.

Кхибра мабуть була зі мною згодна.

– Прекрасно! – просяяла вона.

Ми похапцем сяк-так заплели волосся у коси й побігли до виходу, у спину долинув сміх дріади та магістерки Верес.

Кабінет ректора знаходився на дванадцятому поверсі. Ми задерли голови й нарахували тільки вісім видимих знизу. Я зітхнула, і ми повільно почали підійматися. Коли дійшли – язики висіли на плечах. Красуні: дихали мов коні після важкої праці, спітнілі, червоні, немов вози розвантажували. Носовичків у нас не знайшлося. Тому, ми, не змовляючись, витерли обличчя виворотом спідниць. Нічого, прийдемо, випремо. Ну не качалкою ж нам витиратися! Я швиденько роздивилася поверх, на якому опинилися: кулеподібний коридор, на стінах висять портрети магів академії, як теперішніх, так і тих, хто пішов в Айгроніс. Роздивлятися всіх їх нам було ніколи. Знайшли величезні добові двері. Підійшли до них. Чорною табличка світлими літерами сповіщала – ректор МАСМ, професор найвищої Спіралі Маятника, Річард Бланц.

Ми тільки й встигли, що відскочити від дверей, що різко відчинилися, і притиснутися до стіни. Я почула гучний голос батька.

– Ноги її в цій академії не буде! Що б вона не накоїла, а Руті тут нічого робити! – він різко кинув з порогу. – Знав би, що так вийде, відправив би її в Глоск! Прилаштував у харчевню і був спокійний!

– Ви чуєте тільки себе, – пролунав глухий чоловічий голос.

– Маятник вибрав її, розумієте? – підтримав його жіночий. Дуже схожий на голос нашого куратора професора Грехем. – Від долі рогожкою не накриєшся.

І тут тато дуже мальовничо сказав, куди вона разом із ректором мають засунути цю долю і чим накритися.

– Я ніколи ні перед ким не прогинався! І тут розшаркуватися теж не буду! Сьогодні ж заберу доньку додому!

Ну вже дзуськи! Я набралася хоробрості й зробила з-за дверей крок уперед. Кхибра марно схопила мене за рукав – кофтинка зрадницьки затріщала і рукав відірвався. З оголеною рукою в порваній кофтинці я зробила крок у приймальню і вперла руки в боки, намацавши про всяк випадок свою вірну качалку. Волосся розпатлалося, поки ми підіймалися до пана Бланца, і коса тепер була більше схожа на гномську щітку.

– Овоч у поміч! Я повнолітня! І сама буду вирішувати де і на кого мені вчитися! – рявкнула я і спідлоба глянула на батька.

Татко, ректор і Ліонелла Грехем заклякли. У всіх трьох обличчя чорніші за хмари, мабуть, суперечка тривала вже не першу годину. Я батю знаю. Якщо він лається по-швидкому, то обличчя в нього просто зле. А якщо лайка довга – то він стає похмурим і похмурим. За мною маячила Кхибра, ховаючи за спину рукав моєї улюбленої ситцевої кофтинки.

– Підслуховували?! – радше уточнив, аніж запитав тато, кинувши грізний погляд і на Кхибру.

– Ми тільки прийшли, а ви тут кричите! – не менш грізно відповіла я. – Вас на всю академію чути!

– Ти зараз же збереш свої манатки, і їдьмо, – з погано прихованою люттю сказав батя.

Я підійшла до нього, обійняла і тикнулася носом у плече.

– Тату, ти в мене улюблений і найкращий. Але зрозумій, я виросла. Мені двадцять два роки...

Батя завив так, ніби у нього раптово заболів зуб.

– Дозволь мені жити своїм розумом і своїм життям.

– Я вже наслухався про твій розум і життя. І в Курчавому напередодні весілля ти його проявила сповна. Ні, Руто, додому.

Я відсторонилася від нього.

– Ні, – твердо сказала я. – Я залишаюся.

– Три пригоди за один день, чи не забагато?

«Хвала Акрідені, що ти про упиря і мою поїздку підводою нічого не знаєш, – подумала я. – Значить, два в умі».

– Але я ж вийшла переможницею, – усміхнулася я.

– Це її останній шанс, – почувся тихий голос пані Ліонелли. – Через рік магія їй буде недоступна. Ми зможемо відкрити в ній це джерело. Довіртеся нам. Не позбавляйте академію...

– Та чхати я хотів на вашу академію, – майже зі стогоном перервав її батько. – Мені дочка важлива, а не ваші дурні магічні джерела. Який зиск від них?

– Ми подбаємо...

– Досить, я вже чув про вашу турботу! Суцільна розпуста!

– Кухарі будуть сьогодні ж звільнені! – гаряче пообіцяв ректор.