Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

– Ні, – похитала я головою, відчиняючи двері таверни. – Будемо чистити картоплю, розповім.

У таверні сиділо всього кілька відвідувачів, які були зайняті пивом та їжею. На нас піднялися кілька пар каламутних очей і одразу ж, втративши будь-який інтерес, повернулися до своїх мисок і кухлів. Ми пройшли на кухню. У казанах булькала вода. З одного смачно пахло курячим бульйоном, а з другого – перловкою. Я скривилася – з дитинства не люблю цю кашу.

 Коли ми тільки-но відкрили корчму й затягли паски, то три місяці, аж до самого сніготала*, їли саму перловку: або на молоці, якщо зранку, або зі шкварками, якщо в обід або на вечерю. Перебирати не доводилося, тому я стійко терпіла тортури ненависною кашею. Коли після чергової вечері я вибігла надвір, вивертаючи шлунок, бабуся сказала, що досить, більше цієї каші в моєму житті не буде. І поки вона була жива, ніхто вдома її не їв.

Спитаєте, чому городини не було? – сарана все зжерла. Маги не встигли й пальцями клацнути, як усі поля й сади Курчавого та його околиць почорніли. Це вже коли шкідники піднялися хмарою вгору, маги їх знищили. А виростити врожай заново не вийшло. Та й хто виділятиме мага-природника, – так називали магів землі, – щоб він відновлював рослини? По-перше, енерговитратно, а по-друге, такі послуги надто дорого коштують. Дешевше купити нові саджанці. Сусідній Глоськ допоміг тільки перловкою, як виявилося, і їхні поля сарана частково знищила.

Бабуся пішла до голови, домовилася з ним про щось і всього на пів дня злітала кудись грифон-диліжансом. Повернулася з неабияким заплічним кошиком гречки, пшона і кукурудзяної крупи. Ще там виявилися два величезні шмати окосту і борошно. Це була наша частка. У диліжансі ж ще виявилося п'ять кошиків і п'ять мішків різноманітних продуктів і круп, які голова забрав, щоб розділити поміж городянами.

Бабуся розділила і нашу частину, і роздала, як вона сказала – надлишок – сусідам. Мати не хотіла ділитися, говорила, що голова все розділить те, що привезла бабуся, їм і так перепаде, а у нас в сім'ї діти малі. Але бабуся Ніта сказала, що погано тріскати за обидві щоки, коли в сусідів хоч конем грай. Вона, не питаючи маму, ділилася молоком: не тільки в нашій родині були діти.

Через сарану м'яса тоді було в надлишку. Багато хто з курчавців худобу порізав і продав, сподіваючись, що на інші продукти грошей вистачить. Годувати тварин нічим, ось і пішла вона практично вся під ніж. Що тушкованкою закрили, що грифонам зав'ялили й запасли, а більшу частину продали. Та й тримали переважно по одній корові, трохи більше свиней та овець з козами. Наша корівка залишилася чи не єдиною на все Курчаве. І то, тільки через те, що сарай в нас великий і сіно торішнє залишилося. Начебто містяни були і з грошима, а ціни на крупи та овочі з фруктами геть усюди злетіли до небес. От і виживали як могли.

Взимку захурделило й насипало снігу по самісінькі віконця, що грифон-диліжанс не працював. Сарай із грифонами утеплювали всі мужики. Кому потрібні хворі звіроптиці? Та й лікувати їх не було можливості. Горпина між людьми розривалася: то дитя захворіє, то старий, то годувальник... Та й лікувати грифонів навряд чи вона вміє. Це не коню тріснуте копито загоїти й не корову заговорити на хороший удій. Тому грифонам, на відміну від курчавців, на раціон гріх було скаржитися. А купівлю нових Курчаве не потягнуло б. Будувати портал до нашого міста чомусь ніхто зі столичних магів не захотів.

Я багато чого переосмислила тоді й твердо вирішила – взяти приклад з бабусі Аконіти: ніколи не опускати рук, доводити розпочату справу до кінця, навіть якщо важко і, здається, що сили закінчуються, треба вірити в себе, йти вперед і допомагати іншим. Вона стільки разів підбадьорювала батю. І він ішов за нею. Вірив і слухав її. І в підсумку в нас усе вийшло. А ще, що дуже дивно – я ніколи не хотіла бути схожою на маму. Ні, зовні вона в мене доволі симпатична жінка, а от характер... Жодного разу за всю зиму вона доброго слова таткові не сказала, тільки й дзижчала про збитки, та пиляла, що мені завжди з батькової тарілки перепадав зайвий шматочок м'яса або ложка шкварок.

– Досить годувати, її потім ніхто не засватає! Дивись, щоб навесні геть увесь гардероб не міняти.

– Буде треба, змінить! – сказав батя і мати не посміла заперечувати, тільки насупилася як миша на крупу.

Щоправда, відвідувачів у корчмі тієї зими небагато було. Та й звідки їм узятися, якщо нас як від світу відрізало. Король особисто відправив магоптаха зі словами: «Співчуваю вам, курчавці, але нічим допомогти не можу. У бюджет цьорік не закладені катаклізми. Ваше місто завжди вважалося кліматично стабільним. Маги, які відповідають за погодні умови вашого регіону, будуть суворо покарані. Тримайтеся, мої вірнопіддані, ваш король із вами!» Я вважала знущанням подібну промову Еріка Другого. Як так можна? Адже ціле місто може вимерти! Бабуся лише гірко посміхнулася на мій спалах гніву, але не промовила ні слова.

Коли я розповіла Кхибрі про своє скасоване весілля, вона рознервувалася і мало не порізала палець.

– Не треба так бурхливо реагувати. Нехай залишається зі своєю Тайкою. Адже вона спить і бачить його своїм чоловіком.

– Ти шляхетна, – зітхнула Кхибра. – Якби мій брат або батько дізналися про таку ганьбу, то просто б убили його.

Я вирячилася на неї.

– Як це?

– Ось так. У тролів усе просто: зрадив – помри.

Я витріщалася на тролицю, немов бачила її вперше у житті. Цікаво, якби Єрошка був старшим за мене, і дізнався, що ми з Лавром вдавалися до любовних утіх на сіннику, він би теж убив горе-нареченого? Я розреготалася. Убити не вбив би, а от фізіономію б розфарбував ліпше, ніж я!