Віщі сестри - Террі Пратчетт

— А це ще що? — спитав він у й без того блідого обличчя Маґрат. — Ніж? Ніж?! По-моєму, Хроне, ми повинні поставитися до цього дуже серйозно, еге ж? 

— Ти, мабуть, зв’яжи її і кляпа в рот встроми, — захвилювався Хрон. — Щоб чаклувати, їм потрібно говорити й махати руками… 

— Ти краще свої руки від неї прибери! 

Всі троє озирнулися на блазня, що з гнівним передзвоном з’явився в коридорі. 

— Відпустіть її негайно! — закричав він. — Або я доповім про вас начальству! 

— Он як, доповіси? — сказав Хрон. — І тебе хтось слухатиме, опудало ти недоросле? 

— Ми затримали відьму, — втрутився інший охоронець. — Тому йди собі дзвеніти подалі. 

Він обернувся до Маґрат і повідомив: 

— Люблю дівчат з характером! 

Як показав найближчий час, це судження було помилковим. 

Блазень рушив до них з відвагою, притаманною безтямній люті. 

— Я сказав відпустити її, — повторив він. 

Хрон витягнув меч і підморгнув своєму компаньйонові. 

Маґрат ударила. 

Це був інстинктивний удар, енергію якого істотно посилила вага браслетів та перснів; кулак відьми дугою промайнув у повітрі й зіткнувся зі щелепою охоронця так, що той двічі перекинувся через себе і, хекнувши, звалився на підлогу. На його щоці проступили відбитки кількох окультних символів. 

Хрон кілька митей заціпеніло дивився на нього, а тоді перевів погляд на Маґрат. Він замахнувся мечем у ту саму мить, коли блазень з розгону врізався в нього, і вони, зчепившись, звалилися на підлогу. Як більшість чоловіків дрібної тілобудови, блазень покладався на перший божевільний натиск і був слабкий у боротьбі на витривалість. Відтак справи могли б обернутися для нього кепсько, якби Хрон не відчув біля свого горла лезо хлібного ножа. 

— Пусти його, — наказала Маґрат, відкидаючи волосся з очей. 

Охоронець завмер. 

— Ти роздумуєш, чи й справді я наважуся перерізати тобі горлянку, — видихнула вона. — Ну, я й сама ще не знаю. Але подумай, як весело нам буде це з’ясовувати. 

Вона сягнула вільною рукою вниз і, вхопивши блазня за комір, поставила його на ноги. 

— Де це кричали? — спитала вона, не відриваючи очей від вартового. 

— Ось у тому коридорі. Її забрали до камери тортур, мені це не сподобалося, це було вже занадто, але мене звідти вигнали, тому я пішов пошукати когось… 

— І знайшов мене, — перервала його Маґрат і звернулася до Хрона. — Ти залишишся тут. Або тікай на здоров’я. Але не думай стежити за нами. 

Той кивнув і непорушно дивився їм услід, доки вони не зникли за поворотом коридору. 

— Двері зачинені, — сказав блазень. — Чутно все, але двері зачинені. 

— Ну так це ж темниця. 

— Але темниці не замикають зісередини! 

І справді, відчинити двері не вдалося. Тим часом за ними панувала тиша — клопітка і насичена тиша, що сочилася крізь щілини й заливала коридор, тиша того типу, що гірша за зойки болю. 

Доки Маґрат вивчала грубу поверхню дверей, блазень переминався з ноги на ногу. 

— Ти справді відьма? — спитав він нарешті. — Ті вартові сказали, що ти відьма. Але ти не схожа на відьму, а схожа… схожа… — він почервонів. — Ну, відьма має бути негарною й старою, а ти дуже гарна і… — його голос затремтів і замовк. 

«Я цілком контролюю ситуацію, — сказала собі Маґрат. — Ніколи б не подумала, але моя голова абсолютно ясна». 

Цієї ж миті вона абсолютно ясно усвідомила, що згорнуті панчохи ковзнули вниз, до талії, в її голові ніби звила кубельце родина неохайних пташок, а її тіні для повік не те що течуть, а просто-таки тікають з призначеного їм місця. Її сукня була розірвана в кількох місцях, ноги були в подряпинах, руки — в синцях, і все ж таки вона чомусь почувалася ніби на небесах. 

— Гадаю, тобі краще триматися осторонь, Веренце, — сказала вона. — Я ще не впевнена, що знаю, як усе владнати. 

Почувся глибокий вдих. 

— Звідки ти знаєш моє ім’я? 

Маґрат ще раз уважно оглянула двері. Старезні дубові дошки бачили вже не одне століття, але в їхній потьмянілій від часу і твердій наче камінь деревині усе ще ледь помітно продовжувався рух життєвих соків. Раніше юна відьма не обійшлась би без торби магічних інгредієнтів та цілого дня на складання плану. 

Але тепер вона була готова засумніватися в такій потребі. Той, хто може викликати демонів через пральні ночви, може все. 

Вона раптом згадала, про що запитував блазень. 

— Е-е-е, мабуть, десь чула, — промимрила вона. 

— Навряд чи — я ним не користуюся, — сказав блазень. — Я маю на увазі, герцог цього не схвалив би. Це все моя матуся — мабуть, матусі полюбляють називати дітей королівськими іменами. А дідусь сказав, що з таким іменем я нічого не досягну і краще мені взагалі не показуватися на людях… 

Маґрат кивнула, одночасно поглядом спеціаліста роздивляючись темний коридор. 

Місце було не з привабливих. Древні дубові дошки всі ці роки лишалися в темряві, недосяжні для зміни пір року… 

З іншого боку… Бабуня якось казала щось на кшталт того, що всі дерева певним чином є одним-єдиним деревом. Маґрат наче розуміла, про що йдеться, хоча й не була упевнена на всі сто. А там, нагорі, буяла весна. Іскорки життя в цій деревині мали відчувати її. А якщо ні, їм можна було нагадати. 

Вона знову притиснула долоні до дверей і заплющила очі, намагаючись відшукати шлях геть із кам’яного підземелля, за стіни замку, крізь тонкий шар чорнозему в горах — до свіжого повітря, до сонячного світла… 

Блазень бачив лише, що Маґрат стоїть непорушно, як статуя. Та ось її волосся повільно піднялося вгору. Повітря наповнилося запахом прілого листя. 

І раптом сила, здатна змусити м’яку, як зефір, поганку пробити плитку товщиною в шість дюймів чи вугра — перетнути тисячу миль негостинного океану заради цілком конкретного озерця на високогір’ї, пройшла крізь неї і вдарила в двері. 

Маґрат із зусиллям відступила; її свідомість щосили опиралася відчайдушному пориву занурити пальці ніг у камінь і пустити пагони. Блазень підхопив її і ледь не впав від могутнього поштовху. 

Під побрязкування дзвіночків Маґрат повисла на його тілі, відчуваючи тріумф. Вона зробила це! І без жодного штучного причандалля! Якби тільки хтось іще це бачив… 

— Не наближайся до дверей, — пробелькотіла вона. — Здається, я їх добряче пере… переробила. 

Блазень усе ще обіймав її стан, відчуваючи пальцями схожі на обручі ребра. Він був надто схвильований, щоб говорити, та все-таки Маґрат отримала відповідь. 

— Що є, то є, — сказала Бабуня Дощевіск, виступаючи з тіні. — Я б ні за що не додумалася. 

Маґрат втупилася в неї. 

— Ти була тут весь час? 

— Лише кілька останніх хвилин, — Бабуня поглянула на двері й продовжила: — Техніка у тебе хороша, але це надто старе дерево. І, здається, воно пережило пожежу. До того ж у ньому повно цвяхів і тому подібного залізяччя. Словом, з дверима навряд чи щось вийде. Я б на твоєму місці спробувала стіну, але… 

Її перервало тихе «лусь». 

Звук почувся ще раз, а потім пролунала ціла черга таких звуків, ніби у підземеллях ринув дощ із меренгів. 

Двері темниці почали на очах укриватися листям. 

Бабуня на кілька секунд прикипіла до них очима, а потім перевела погляд на перелякану Маґрат. 

— Тікайте! — вигукнула вона. 

Відьми підхопили блазня і пригинцем кинулися за найближчий контрфорс. 

Двері загрозливо затріщали. Кілька дощок зсудомило, цвяхи вискочили з них, як скалки з рани,