Віщі сестри - Террі Пратчетт
— Бачу оком ненароком… — сказала Тітуня Оґґ, —…щось на букву «П»!
Король-привид стомлено окинув підземелля поглядом.
— Плоскогубці? — припустив він.
— Ні.
— Пальцежуйка?
— Кумедне слово. А що це?
— Ну, вид лещат для затискання пальців. Ось таких, — показав король.
— Не те, — сказала Тітуня.
— Грушка-душилка? — у відчаї спитав король.
— Це на «Г», до того ж я й слова такого не знаю, — сказала відьма. Король слухняно показав душилку й розтлумачив її призначення.
— Ні, точно не воно, — сказала Тітуня.
— «Тліючий черевичок відплати»?
— Щось ти надто добре знаєшся на всіх цих штуках, — гостро сказала Тітуня. — Ти точно не використовував їх за життя?
— Жодним чином, Тітуню! — запевнив привид.
— Хлопчики-брехуни потрапляють у погане місце, — попередила та.
— Більшість із них завела леді Шельметь, чесне слово, — розпачливо сказав король; його нинішнє становище здавалося йому достатньо непривабливим і без усіляких «поганих місць».
Тітуня форкнула, але дещо пом’якшала.
— Ну гаразд, — сказала вона. — Це пінцет.
— Але пінцет — це всього-на-всього маленькі плоско… — почав король, проте вчасно спинився.
За все доросле життя він не боявся ні людини, ні звіра, ні будь-чого середнього, але голос Тітуні воскрешав у його пам’яті давні спогади про шкільну парту, про дитячу кімнату, про життя під суворим наглядом строгих пані в довгому вбранні та про дитяче харчування сіро-коричневого кольору, яке тоді здавалося неїстівним, а зараз видавалося недосяжною амброзією.
— З тебе п’ятірка, — радісно повідомила Тітуня.
— Скоро відіграюся, — сказав король. — Ви впевнені, що вам не заподіють нічого лихого?
— А якщо не впевнена, чим конкретно ти можеш мені допомогти? — поцікавилася відьма.
Цієї миті почувся грюкіт засувів.
Коли Бабунина мітла, невпевнено вихляючи, приземлилася біля замкової брами, там уже зібрався справжній натовп. Коли відьма рушила до брами, гомін стих і юрма розступилася, даючи їй дорогу. Під пахвою Бабуня несла кошик з яблуками.
— Там, у підземеллі, сидить відьма, — прошепотів хтось. — І, кажуть, її піддадуть жахливим тортурам.
— Дурниці, — кинула Бабуня. — Такого не може бути. Гадаю, Тітуня Оґґ завітала в державних справах чи щось таке.
— А ще кажуть, що Джейсон Оґґ збирає своїх братів, — нажахано сказав якийсь крамар.
— Я б серйозно радила вам розійтися по хатах, — відповіла Бабуня Дощевіск. — Схоже, сталося якесь непорозуміння. Кожен знає, що відьму неможливо затримати проти її волі.
— Цього разу все зайшло надто далеко, — втрутився ще один селянин. — То хати палять, то податки деруть, а тепер ще й оце. І це ви, відьми, винні. Це час припинити. Я свої права знаю.
— І які ж це права? — поцікавилася Бабуня.
— Банщина, подушечне, полюття, шароварок, місяцина,[29] — жваво перелічив селянин. — І ще — право кожен другий рік збирати жолуді свиням і право пасти дві третини кози на общинному полі. Тобто було, поки те поле герцог спалити не наказав. А збіса ж хороша коза була.
— Права знаєш добре, — сказала Бабуня. — Далеко підеш. Але зараз краще йди додому.
Вона обернулася й поглянула на браму. Біля неї стривожено м’ялися двійко вартових. Бабуня підійшла поближче і просто-таки прицвяхувала одного з них до місця поглядом.
— Я безневинна стара, яблучка продаю, — заявила вона голосом, яким більше годилося б оголошувати середньомасштабну війну. — Пустіть, дорогенькі, будь ласочка.
Останні слова продзвеніли, як клинок.
— Прохід до замку заборонено, — пролопотів один з вартових. — Наказ герцога.
Бабуня знизала плечима. За всю історію відьомства трюк із продавчинею яблук, наскільки їй було відомо, спрацював лише одного разу — але так веліла традиція.
— Я тебе знаю, Чемпете Польді, — заявила вона. — Пригадую, саме я проводжала твого діда і я приймала тебе, коли ти з’явився на світ, — вона кинула погляд на натовп, що тепер купчився трохи далі від брами, ніж кілька хвилин тому, і знову звернулася до побілілого від страху вартового. — Я дала тобі першого в цій юдолі плачевній прочухана за погану поведінку і, присягаюся, якщо ти надумаєш мене перепиняти, дам і останнього.
Спис із тихим брязканням випав з ослаблих пальців вартового. Бабуня підбадьорливо поплескала тремтячого чоловіка по плечу.
— Та не хвилюйся, — сказала вона. — На, з’їж-но яблучко.
Вона зробила крок — і їй перепинив дорогу другий спис. Відьма з цікавістю підняла погляд.
Другий вартовий не був уродженцем Вівцескель — він виріс у місті й найнявся до королівської сторожі, чиї лави помітно порідшали за останні роки. Його обличчя було вкрите мережею рубців.
Наразі кілька з цих рубців склалися у щось на кшталт глузливої посмішки.
— То ось які вони, відьомські чари? — спитав вартовий. — Слабенько. Може, стара, це лякає сільських простаків, але мене не налякає.
— О, я думаю, такого міцного й великого парубка налякати непросто, — сказала Бабуня, сягаючи рукою до капелюха.
— І не пробуй ото голову мені морочити, — вартовий дивився просто перед собою, трохи погойдуючись на п’ятках. — Такі дамочки, як ти, тільки і вміють, що людей з пантелику збивати. Зі мною це, як то кажуть, не прокотить.
— Як завгодно, — відповіла Бабуня, відводячи спис.
— Я ж сказав… — почав був вартовий і схопив Бабуню за плече.
Її рука зробила рух — такий швидкий, що його ледь могло би вловити око, — і чолов’яга раптом відпустив її та зі стогоном схопився за власну руку.
Бабуня увіткнула шпильку назад у капелюх і поквапилася всередину замкового двору.
— Почнімо з Демонстрації Інвентарю, — сказала герцогиня.
— Та бачила вже, — відповіла Тітуня. — Принаймні все на літери «п», «с», «т» та «в».
— Тоді подивимося, чи довго ти зможеш підтримувати цю світську розмову, — відрубала герцогиня. — Шельметю, розпали-но жарівню.
— Розпали жарівню, блазню, — наказав герцог.
Блазень рухався, ніби під водою. Він не чекав нічого подібного. Участь у тортурах якось не перебувала на першому місці в його переліку життєвих планів. Зараз йому подумалося, що холоднокровно завдати болю літній жінці уже означає добряче перегнути палицю, а завдати болю відьмі (незалежно від температури крові) — це ніби зігнути голіруч стовбур старезного дуба. Ох уже ці слова, подумав він; мабуть, це ще з «сію, сію, посіваю» пішло.[30]
— Не подобається мені все це, — пробурмотів він.
— Молодець, — сказала Тітуня Оґґ, що мала чудовий слух. — Я запам’ятаю, що тобі все це не подобалося.
— Ти про що? — різко спитав герцог.
— Та нічого, — відповіла Тітуня. — Між іншим, довго ви будете панькатися? Я ще не снідала.
Блазень запалив сірник. Раптом за його спиною майже невідчутно війнув вітерець — і сірник погас. Блазень вилаявся і повторив спробу. Цього разу його тремтяча рука майже піднесла сірник до жарівні, коли той знову згас.
— Ворушися давай! — гукнула герцогиня, розкладаючи знаряддя тортур.
— Здається, вони не хочуть горіти, — пробелькотів блазень після того, як іще один сірник, не встигнувши розгорітися, випустив останню цівку диму.
Герцог вихопив сірникову коробку з тремтячих пальців блазня і вліпив тому ляпаса внизаною перснями рукою.
— Скільки можна не підкорятися моїм повелінням! — скричав він. — Слабодухий! Віддай мені коробку![31]
Блазень позадкував. Хтось невидимий шепотів щось йому на вухо, але він не міг розібрати ані слова.
— Забирайся звідси, — просичав герцог, — і простеж, щоб нам не заважали!
Блазень, зашпортавшись об східці, обернувся і, кинувши останній благальний погляд на Тітуню, вискочив за
