Віщі сестри - Террі Пратчетт

— Між іншим, вона непогано попрацювала з деревом. 

Навіть занурена у свій гнітючий гнів, Бабуня розщедрилася на кивок згоди. 

— Росте над собою, — сказала вона. Потім, кинувши погляд уперед і назад по коридору, нахилилася до вуха Тітуні. — Я не могла дозволити йому тішитися моїм зізнанням, але тобі мушу сказати: він нас зробив. 

— Побачимо-побачимо, — відповіла Тітуня. — Нехай-но Джейсон та ще кілька суворих хлопців… 

— Ти бачила його охоронців. Не те що їхні попередники. Ці не такі слабаки. 

— Ми з тобою теж могли б трохи допомогти нашим хлопцям… 

— Не годиться. Люди повинні вирішувати такі речі між собою. 

— Як скажеш, Есме, — покірно відгукнулася Тітуня. 

— Саме так. Магія існує не щоб керувати, а щоб керували нею. 

Тітуня кивнула, а потім, згадавши про обіцянку, нахилилася і підібрала з підлоги шматок каменю. 

— А я вже думав, ти забула, — сказав над її вухом привид короля. 

За кілька кроків за ними йшла Маґрат, довкола якої вертівся блазень. 

— Ми побачимося ще раз? — питав він. 

— Ну, не знаю… — відповідала Маґрат під тріумфальний спів свого серця. 

— Наприклад, ввечері? 

— Ой, ні, — сказала Маґрат. — Увечері я страшенно зайнята. 

Насправді вона збиралася всього лише залізти в крісло з кухлем гарячого молока і нотатками Тітоньки Пташко з прикладної астрології. Але інстинкт підказував їй, що для посилення почуттів шанувальника його необхідно помучити. 

— То, може, завтра ввечері? — не відступав блазень. 

— Та я збиралася голову помити… 

— Я можу відпроситися ввечері в п’ятницю. 

— Розумієш, вечорами у нас завжди чимало роботи… 

— Тоді по обіді. 

Маґрат завагалася. Можливо, інстинкт — не такий уже й надійний порадник. 

— Ну… — почала вона. 

— Годині о другій. На лузі біля ставка, гаразд? 

— Ну… 

— Отже, домовилися? — у відчаї вимовив блазень. 

— Блазню! — розкотився коридором голос герцогині. Блазневе обличчя спотворила гримаса жаху. 

— Я маю йти, — прошепотів він. — На лузі, так? Я вдягнуся так, щоб ти мене ні з ким не переплутала. Гаразд? 

— Гаразд, — відповіла Маґрат, обеззброєна його натиском. Потому вона повернулася і бігом поквапилася за компаньйонками. 

На подвір’ї коїлося справжнє стовпотворіння. Натовп, що вже юрмився під стінами на час прибуття Бабуні, помітно збільшився і тік крізь незахищену тепер браму всередину та купчився навколо донжона. Акції громадянської непокори не входили до списку ланкрських традицій, але місцеві мешканці усе-таки трохи опанували найелементарніші прийоми на кшталт розмахування серпами та вилами у поєднанні зі звірячим виразом облич і вигуками «Гр-р-р!». Кілька громадян, щоправда, не зовсім зрозуміли принцип, тож розмахували прапорами і моторошно реготали. Найпросунутіші мітингарі з числа студентів уже відзначали подумки найпридатніші для підпалу господарські будівлі. Ніби з повітря повиникали продавці біляшів і сосисок.[33] З хвилини на хвилину хто-небудь мав що-небудь у кого-небудь пожбурити. 

Трійко відьом стояли на сходах у дверях твердині і дивилися на море облич унизу. 

— А ось і наш Джейсон, — радісно сказала Тітуня. — І Вейн, і Даррен, і Кев, і Трев, і Нев… 

— О, я їх запам’ятаю, — сказав герцог, підходячи ззаду і обіймаючи відьом за плечі. — А бачите на стінах моїх лучників? 

— Бачу, — похмуро відповіла Бабуня. 

— То всміхнися і помахай їм, — порадив герцог. — Нехай народ знає, що у нас усе гаразд. Врешті-решт хіба ви всі не завітали сьогодні сюди «в державних справах»? 

Він нахилився до Бабуні. 

— Авжеж, ти можеш вигадати сотню прийомів проти мене, — сказав він. — Але фінал буде одним і тим же. 

Він трохи відсторонився. 

— Я ж досить раціональна людина, по-моєму, — життєрадісно продовжив він. — Можливо, якщо тобі вдасться закликати їх до спокою, я зможу погодитися на деякі послаблення правління. Звичайно, я нічого не обіцяю. 

Бабуня не відповіла. 

— Всміхнися і помахай! — наказав герцог. 

Бабуня в’яло змахнула рукою і вичавила гіпсову посмішку, що явно не мала нічого спільного з хорошим настроєм. Після цього відьма штовхнула ліктем Тітуню Оґґ, яка щосили розмахувала рукою і шкірила зуби. 

— Без фанатизму, — просичала Бабуня. 

— Але ж отам-он наші Ріт і Шарлін, і їхня малеча, — відповіла Тітуня. — Агов! 

— Та ти замовкнеш чи ні, стара дурна хвойдо! — прогарчала Бабуня. — Зберися! 

— Пре-чу-до-во, — прокоментував герцог. Він здійняв руки — точніше, руку. Друга все ще боліла. Минулої ночі він знову спробував скористатися рашпілем, але це знову не спрацювало. 

— Люди Ланкру! — вигукнув він. — Вам нічого більше боятися! Я — ваш друг! Я захищу вас від відьом! Вони пообіцяли дати вам спокій! 

Поки він говорив, Бабуня не зводила з нього очей. «Ось вони, депресивні маніяки, — подумала вона. — Матляються, як оте в ополонці… Спочатку заріже тебе, а потім спитає, як ти себе почуваєш». 

Вона раптом зустріла питальний погляд герцога. 

— Ну, чого тобі ще? 

— Я тут оголосив, що, ха‑ха, прошу вельмишановну пані Дощевіск сказати кілька слів. 

— Оголосив?! 

— Так! 

— Ти трохи перегнув палицю, — сказала Бабуня. 

— Та невже? — герцог хихикнув. 

Бабуня обернулася до натовпу, який вичікувально затих. 

— Ідіть по домівках, — зронила вона. 

Тиша тривала. 

— Це все? — здивувався герцог. 

— Так. 

— А як же щодо клятви вірності? 

— А я звідки знаю. Ґіто, ти припиниш руками розмахувати врешті-решт? 

— Вибач. 

— А тепер пора по домівках і нам, — заявила Бабуня. 

— Але ж ми так гарно проводимо час, — сказав герцог. 

— Ну ж бо, Ґіто, — крижаним тоном сказала Бабуня. — Маґрат, алло! 

Маґрат винувато підняла очі. 

Поглинута спілкуванням з блазнем, вона не звернула на те, що відбувалося, жодної уваги — хоча загалом спілкування зводилося до того, що співрозмовники дивилися під ноги та колупали свої нігті. Справжнє кохання на дев’яносто відсотків складається з нестерпної розгубленості й палаючих вух. 

— Ми йдемо звідси, — повторила Бабуня. 

— То по обіді в п’ятницю, — прошепотів блазень. 

— Якщо тільки вийде, — сказала Маґрат. 

Тітуня Оґґ розуміюче усміхнулася. 

Бабуня Дощевіск у супроводі обох колежанок скотилася сходами і розітнула натовп. Декотрі з вартових нахабно посміхнулись їй в обличчя — і, спіймавши її погляд, негайно про це пошкодували. Та все ж таки Бабуня чула в натовпі, то тут, то там, майже не стримувані смішки. 

Вона промчала крізь браму, підйомним мостом і через місто до його околиць. 

Коли Бабуня йшла швидким кроком, мало хто міг випередити її навіть бігом. 

За їхніми спинами реготав герцог, який уже залишив позаду найвищий пік гірських хребтів свого безумства і тепер сторчголов летів у вир відчаю. Бабуня не стишувала кроку, доки не опинилася за містом, під гостинним покривалом лісу. Лише там вона раптом звернула зі стежки, важко опустилася на повалений стовбур і сховала обличчя в долонях. 

Дві інші відьми обережно наблизилися. Маґрат поплескала Бабуню по спині. 

— Не сумуй, — сказала вона. — Як на нас, ти чудово з усім впоралася. 

— Я не сумую, я думаю, — відповіла Бабуня. — Не стійте над душею. 

Тітуня Оґґ підняла брови і застережно поглянула на Маґрат. Обидві відійшли подалі — хоча, враховуючи Бабунин настрій, навіть інший Всесвіт був би не досить віддаленим — і сіли на порослу мохом брилу. 

— А ти як? — поцікавилася Маґрат. — Вони нічого тобі не зробили? 

— І пальцем не зачепили, — зневажливо форкнула Тітуня. — Які з них королі… От старий король Грюневальд, наприклад, не гаяв би часу на розмахування всілякими там плоскогубцями і різні погрози. Бах — голки під нігті, і вся морока. Ніяких тобі дурнуватих смішків. Оце був справжній король. Дуже шляхетний був чоловік. 

— Герцог погрожував тебе спалити. 

— Я б усе одно не погодилась. Між іншим, бачу, в тебе завівся шанувальник? 

— Що? 

— Той юнак із дзвіночками, — пояснила Тітуня. —