Віщі сестри - Террі Пратчетт

Вона кинула благальний погляд на Маґрат. 

— Вони справжні теспійці[36], — заявила та з таким благоговінням у голосі, що король несвідомо кивнув на знак схвалення. 

— Що ж, — сказав він. — Це добре. 

— Справді? — прошепотіла Тітуня Оґґ. — А так і не скажеш. 

— Не виставляй перед людьми свого невігластва, Ґіто Оґґ, — просичала Бабуня і знову обернулася до привида. — Даруйте, ваша величносте. Вічно вона влізе в те, в чому не тямить. Вона ж навіть не знає, де Теспія розташована. 

— Де б вона не була, сподіваюся, вони знають, як навчити чоловіка мистецтва війни, — сказав Веренц. — Я знаю Шельметя. За десяток років він тут так корені пустить, що волами не витягнеш. 

Король оглянув відьом по черзі. 

— І в яке ж королівство нам доведеться повертатися? Я ж бачу, на що країна перетворюється вже зараз. Ви будете роками просто дивитись, як вона стає бридкою й жалюгідною? 

Привид розтанув, та в повітрі подихом легкого вітерцю лишилася його прощальна фраза: 

— Пам’ятайте, добрі сестри: країна і король — це одне. 

Розгублене мовчання перервалося шморганням Маґрат. 

— Одне що? — спитала Тітуня Оґґ. 

— Правила там чи не правила, — сказала Маґрат придушено, — а ми повинні щось зробити! 

— Здуріти можна, — проказала Бабуня. 

— Так, але що ти збираєшся робити? 

— Думати, — відповіла Бабуня. — Все добре обміркувати. 

— Ти рік уже все це обмірковуєш, — сказала Маґрат. 

— Так одне що? — повторила Тітуня. 

— Поспішати не годиться, — сказала Бабуня. — Треба… 

З боку Ланкру з’явився віз. Підстрибуючи й гуркочучи, він наближався до них, але Бабуня не звертала на це жодної уваги. 

— …старанно все зважити. 

— Словом, ти не знаєш, що робити, — сказала Маґрат. 

— Маячня! Я… 

— До нас якийсь віз їде, Бабуню. 

Бабуня Дощевіск знизала плечима. 

— Чого ви, молодь, не хочете розуміти, то це… — почала вона. 

Елементарне дотримання правил безпеки на дорозі ніколи не входило до кола інтересів відьом. Тим паче, транспортні засоби, що існували в Ланкрі, при зустрічі з відьмою або об’їздили її, або, коли це було неможливо, чекали, поки вона не звільнить шлях. Бабуня з ранніх літ пронесла в собі тверду переконаність у непорушності цього закону; з цією переконаністю вона б і померла, якби Маґрат, що мала значно кращу реакцію, не відтягла її в канаву. 

Це була та ще канава. Вона кишіла повзучими спіралеподібними створіннями — прямими нащадками істот, що мешкали в доісторичному супі Творіння. Той, хто вважає канави нецікавими, за наявності досить потужного мікроскопа міг би провести в цій канаві дуже повчальні півгодини. Ще там була кропива. А тепер — і Бабуня Дощевіск. 

Палаючи люттю, вона розсунула бур’яни і постала з канави, як Афродіта з піни морської — тільки старша і вся в рясці. 

— Т-т-т… — промовила вона, витягуючи тремтячого пальця вслід возові. 

— Це молодий Нешелі з Гнойовиків[37], — повідомила Тітуня Оґґ з гущі чагарнику обабіч. — У них уся родина трохи схиблена. Матір його взагалі за дівочим прізвищем — Вата[38]. 

— Він ледь нас не переїхав! — проволала Бабуня. 

— Треба було звільнити дорогу, — сказала Маґрат. 

— Звільнити дорогу? — вигукнула Бабуня. — Ми — відьми! Це інші мають звільняти нам дорогу! 

Вона прохлюпала по грязюці, продовжуючи вказувати на далекий уже віз. 

— Присягаюся Гокі, він у мене пошкодує, що на світ народився… 

— Пригадую, коли він народився, то такий здоровенний був, — вклинилося з чагарнику. — Матір його добряче помучилася. 

— Ніколи зі мною такого ще не було, ніколи! — голос Бабуні дзвенів, як тятива лука. — Я йому покажу, як на нас наїжджати! Ніби ми йому якісь… якісь… якісь звичайні люди! 

— Він уже знає, як на нас наїжджати, — сказала Маґрат. — Не хочеш допомогти мені витягти Тітуню з цих кущів? 

— Я його… 

— Немає до нас нині належної поваги, от що я вам скажу, — розмірковувала вголос Тітуня, доки Маґрат допомагала їй зчищати з одягу колючки. — Мабуть, усе тому, що король — це одне. 

— Ми — відьми! — прокричала Бабуня, задерши голову до неба і стрясаючи кулаками. 

— Так, так, — погодилася Маґрат. — Гармонія буття, рівновага Всесвіту й тому подібне. Здається, Тітуня трохи притомилася… 

— І що я собі думала до цих пір?! — вигукнула Бабуня настільки театрально, що сам Вітолер задихнувся би від заздрощів. 

— Цікаве питання, — зауважила Маґрат. 

— З мене сміються! Сміються! В моїй країні! На моїх дорогах! Досить! Я не терпітиму цього ще десять років! Я ані дня більше цього не терпітиму! 

Дерева навколо залопотіли листям; над дорогою здійнялася курява, звиваючись у рухливі смерчики, що квапилися забратися подалі від Бабуні. Стара відьма простягла кістляву руку, витягла кістлявого пальця, і з кінчика кривого нігтя зірвалася октаринова іскра. 

Воза, що гуркотів уже за півмилі від них, раптом стало нечутно. 

— Відьом по підвалах замикати?! — закричала Бабуня до дерев. 

Тітуня із зусиллям підвелася. 

— Притримаймо її, — прошепотіла вона Маґрат. 

Обидві кинулися на Бабуню і притиснули її руки до боків. 

— Я їм усім покажу, що може відьма! — репетувала та. 

— Авжеж, авжеж, добре, дуже добре, — примовляла тим часом Тітуня. — Тільки от краще не зараз і не отак-о, гаразд? 

— Віщі сестри, аякже! — бушувала Бабуня. — Та я йому… 

— Потримай її хвильку, — кинула Тітуня Оґґ Маґрат і закотила рукав. — З відьмами високого класу таке трапляється. 

На цих словах її рука розмазалася в повітрі, і Бабуня отримала такого ляпаса, що разом із Маґрат підстрибнула на місці. На такому акорді могло б скінчитись існування Всесвіту. 

Мертву тишу, що запала за цим, перервали слова Бабуні: 

— Дякую. 

Стара відьма з певною гідністю обсмикнула одяг і додала: 

— Але я слів на вітер не кидаю. Ввечері зустрічаємося біля моноліту. Зробимо те, що мусимо зробити. Кхм. 

Вона повстромляла на місця шпильки, що повипадали з капелюха, і непевно рушила в напрямку свого будиночка. 

— А що сталося з правилом невтручання в політику? — спитала у простір Маґрат, дивлячись їй услід. 

Тітуня Оґґ розминала занімілу кисть. 

— Присягаюся Гокі, в цієї жінки не щелепа, а ковадло, — сказала вона. — Що ти кажеш? 

— Кажу, що як же бути з правилом, яке забороняє втручатися в політику, — повторила Маґрат. 

— А, — сказала Тітуня. 

Вона взяла юну відьму під руку. 

— Справа в тому, — пояснила вона, — що коли досягаєш певного рівня в нашій справі, починаєш розуміти, що є й інше правило. Есме слідувала йому все життя. 

— І що ж це за правило? 

— Якщо порушуєш правила, порушуй їх усі, — сказала Тітуня і вищирила беззубі ясна, які мали вигляд страшніший за будь-які ікла. 

Герцог посміхнувся, дивлячись поверх лісу з вікна. 

— Це спрацювало, — сказав він. — Люди почали нарікати на відьом. Як ти цього добився, блазню? 

— Жартами, дядечку. І плітками. Усі ж і так наполовину готові були в усе це повірити. Всі поважають відьом — але правда і в тому, що ніхто їх особливо не любить. 

«У п’ятницю по обіді, — думав тим часом блазень. — Треба буде принести якихось квітів. І вдягти найкращий костюм, той, що зі срібними дзвіночками. Ох, лишенько.» 

— Справи йдуть чудово. Якщо все вдасться, блазню, я дам тобі шляхетство. 

Тут напрошувався жарт № 302, і блазень не міг його не використати. 

— Звеселімося, дядечку, — стомлено сказав він, ігноруючи гримасу страждання, що з’явилася на обличчі герцога. — Адже якщо я стану шляхтичем, мені доведеться здобувати багатство на великому шляху, і хоча, воля ваша, серед шляхти вистачає блазнів, я… 

— Добре, добре, — урвав лорд Шельметь.