Віщі сестри - Террі Пратчетт

— А, цей, — шар пудри не зміг приховати, як спалахнуло обличчя Маґрат. — Так, є такий. Постійно за мною бігає. 

— Авжеж, непросто йому, — замислено вставила Тітуня. 

— Крім того, він низенький, — вела своєї Маґрат. — І весь час підстрибує, ніби нормально ходити не може. 

— А ти до нього добре придивилася? — спитала раптом стара відьма. 

— Прошу? 

— Не придивилася, еге ж? Гадаю, що ні. Він дуже розумний, цей твій блазень. Йому б одним із тих акторів бути. 

— Що ти маєш на увазі? 

— Наступного разу поглянь на нього не як жінка, а як відьма, — сказала Тітуня, змовницьки штовхаючи Маґрат ліктем. — А з дверима у тебе непогано вийшло, — додала вона. — Ростеш над собою. Сподіваюся, ти сказала йому про Ґрібо? 

— Він пообіцяв, що випустить його якнайшвидше. 

З того боку, де перебувала Бабуня, почулося обурене чмихання. 

— Ви чули цей регіт у натовпі? — сказала вона. — Хтось посмів посміятися! 

Тітуня підійшла до поваленого стовбура і сіла поруч із приятелькою. 

— А дехто тицяв у нас пальцями, — сказала вона. — Я бачила. 

— Цього не можна терпіти! 

Маґрат сіла на стовбур з іншого боку. 

— Ми ж не єдині відьми на світі, — сказала вона. — Далі в горах відьом ще чимало. Може, вони допомогли б. 

Хоч трохи схвальної реакції старших відьом ця ідея не викликала. 

— Навряд чи нам варто заходити аж настільки далеко, — пробурчала Бабуня. — Просити про допомогу, ха! 

— Нездорова практика, — погодилася Тітуня Оґґ. 

— Але ж ви просили про допомогу навіть демона, — нагадала Маґрат. 

— Нічого подібного, — заперечила Бабуня. 

— Так, нічого подібного. 

— Ми наказали йому допомогти нам. 

— Саме так. 

Бабуня Дощевіск витягнула ноги і поглянула на свої черевики. Це були добрі міцні черевики, підбиті чималими цвяхами; при погляді на них важко було повірити, що їх змайстрував швець: здавалося, хтось заклав підошви неначе фундамент і збудував черевики на них. 

— За Скундським шляхом живе одна відьма, — сказала Бабуня. — Сестра Як-Там-Її, її син ще втік у моряки. Та ти знаєш про неї, Ґіто, — та, що вічно форкає і постійно вдягає на крісла антимасакри[34], коли приходять гості… 

— Ґродлі, — підказала Тітуня Оґґ. — Постійно відставляє мізинця, коли п’є чай. 

— Ум-гу. Гм. Я з нею справ не маю ще після тієї історії з шибеницею, ну, ти пам’ятаєш. Вона така, ти ж знаєш — вічно лізе в чужі справи, усе їй треба помацати і всіх повчити життя. Ну-ну. Допомога. Толку б із нас було, якби ми весь час бігали кудись по допомогу. 

— Ага. В тому Скунді дерева розмовляють і навіть ходять уночі, — докинула Тітуня. — Навіть без дозволу. Ніякого порядку. 

— Не те що в нас тут, еге ж? — безневинно вставила Маґрат. 

Бабуня рішуче підвелася. 

— Я додому, — сказала вона. 

Є тисячі причин, чому магія не повинна правити світом, думала Маґрат, ідучи за двома старшими відьмами назад до стежки. І звуться ці причини відьмами та чарівниками. 

Можливо, це був дивовижний спосіб самоорганізації Природи, призначений для її самозахисту. Чомусь будь-яка людина, наділена магічним даром, здатна була до співпраці не більше, ніж ведмедиця із зубним болем. Тож небезпечна сила розсіювалася в дріб’язкових суперечках та боротьбі самолюбств. Звісно, існували стилістичні відмінності. Чарівники винищували один одного в сирих коридорах, а відьми підрізали одна одну просто на вулицях. Проте всі вони були егоцентричними, як дзиґи. Навіть коли вони допомагали іншим, думала далі Маґрат, то насправді потай допомагали собі. Воістину, вони були просто великими дітьми. 

Крім мене, вирішила вона без зайвої скромності. 

— Бабуня, здається, добряче засмутилася, — стиха сказала Маґрат Тітуні Оґґ. 

— Є таке, — погодилася та. — Розумієш, тут існує одна проблема: що більше практикуєш магію, то менше хочеш до неї вдаватися. Але тим частіше доводиться це робити. От ти, я так думаю, коли лише починала, то навчилася від Тітоньки Пташко, мир-прахові-її, кількох заклинань і постійно використовувала тільки їх, еге ж? 

— Ну, так. Усі так роблять. 

— Саме так. Але коли вже розвинеш Майстерність, то починаєш розуміти, що найскладніших чарів краще уникати. 

Маґрат ретельно обдумала цю інформацію. 

— Це теж щось із дзену? — спитала вона. 

— Не знаю такого. 

— Там, у підземеллі, Бабуня казала щось про чаклування з камінням. Мені здається, це мають бути дуже складні чари. 

— Бач, Тітонька Пташко не дуже зналася на роботі з камінням, — відповіла Тітуня Оґґ. — Насправді це не так і складно. Треба просто розбуркати пам’ять каменю. Те, що було дуже давно. Коли цей камінь плавився і тік. 

Вона замовкла і, сягнувши рукою в кишеню, видобула звідти уламок каменю з замкового підземелля. 

— Злякалася, що загубила, — пояснила вона. — Ну ж бо, вилазь уже. 

Король Веренц моргнув. В яскравому денному світлі його було заледве видно — не більше, ніж струмування повітря між листям дерев. Король відвик від такого освітлення. 

— Есме, — гукнула Тітуня. — Тут дехто має до тебе розмову. 

Бабуня неквапно обернулася і зміряла привида поглядом. 

— Це ж тебе я бачила в підземеллі? — спитала вона. — Хто ти? 

— Веренц, король ланкрський, — сказав привид і вклонився. — Чи я маю честь бачити Бабуню Дощевіск, дуенью відьом? 

Як уже сказано вище, той факт, що Веренц був нащадком старовинного королівського роду, все-таки не означав, що він цілковитий телепень. До того ж цілий рік безплотного життя зробив із ним просто-таки диво. Бабуня завжди вважала себе цілком непіддатливою на лестощі, але король за пару секунд примудрився видати таку їх порцію, що вистачило б на чималу країну. Для закріплення ефекту він став на одне коліно. 

Куточок Бабуниних вуст трохи смикнувся. Вона не була впевнена, що розуміє значення слова «дуенья», тож просто коротко вклонилася у відповідь. 

— Це я, — сказала вона і велично додала: — Можете встати. 

Король лишався стояти на одному коліні — точніше, висіти за пару дюймів від землі. 

— Благаю милості, — наполегливо вимовив він. 

— Слухайте, а як ви вибралися з замку? — спитала Бабуня. 

— Мені допомогла достойна пані Оґґ, — повідомив король. — Я розсудив, що коли вже мене прикуто до каменю замку, то я можу перебувати скрізь, де перебуває хоча б його частина[35]. Мушу визнати, для цього мені доводиться вдаватися до деяких хитрощів. Наразі, наприклад, я мешкаю в неї під спідницею. 

— Ну, ви там не перший, — машинально кинула Бабуня. 

— Есме! 

— …І я уклінно прошу вас, Бабуню Дощевіск, повернути трон моєму синові. 

— Повернути? 

— Ви знаєте, про що я. Як його справи? 

Бабуня опустила голову. 

— Коли я востаннє його бачила, він їв яблуко, — сказала вона. 

— І це — доля короля Ланкру! 

— Ну, так. Доля підступна, ви ж знаєте, — сказала Бабуня. 

— Ви не допоможете? 

Стара відьма мала пригнічений вигляд. 

— Розумієте, це буде втручання, — сказала вона. — Втручання чарів у політику добром ніколи не закінчується. Тут лише почни, то не зупинишся. Основне правило магії. Не можна порушувати основні правила. 

— То ви не допоможете? 

— Ну… Звісно, коли він трохи підросте… 

— Де він зараз? — холодно спитав король. 

Відьми уникали дивитися одна на одну. 

— Коли ми бачилися, він благополучно виїжджав за межі королівства, — сказала нарешті Бабуня незграбно. 

— З дуже пристойною сім’єю, — швидко додала Тітуня Оґґ. 

— І хто вони? — спитав король. — Сподіваюся, не простолюд? 

— Жодним чином, — відказала Бабуня з усією можливою впевненістю,