Віщі сестри - Террі Пратчетт

Герцогиня щосили стиснула його руку. 

— Досить, — прохрипіла вона. — Ходімо, Ліонелю. Нехай подумає про те, що на неї чекає. 

— …обличчя… брудна брехня… мене там не було, він сам упав… каша вічно пересолена… — мимрив герцог, розхитуючись на місці. 

За візитерами грюкнули двері. Почулися клацання замків та брязкіт засувів. 

Тітуня лишилася у напівмороці сама. Блимання смолоскипа, закріпленого високо на стіні, робило довколишню темряву тільки ще застережливішою. Дивні металеві пристрої, призначені для захопливих вправ з випробування на міцність людської плоті, відкидали неприємні тіні. Тітуня Оґґ пововтузилася у своїх кайданах. 

— Отже, хто ти за один? — спитала вона. — Я тебе бачу. 

Король Веренц зробив крок уперед. 

— Ти стояв у нього за спиною і так кумедно обличчя кривив, — сказала Тітуня, — що я ледве втримувала в спокої своє. 

— Жінко, я нічого не кривив, я просто насупився. 

Тітуня примружилася. 

— Агов, та ж я тебе знаю, — сказала вона. — Ти помер. 

— Я віддаю перевагу терміну «спочив», — повідомив король. 

— Я б вклонилася,[28] — сказала відьма. — Якби не ці ланцюги і все таке. Слухай, ти ніде тут не бачив кота? 

— Бачив. Зараз він спить в одній із кімнат нагорі. 

Тітуня помітно розслабилася. 

— Тоді все гаразд, — сказала вона. — Бо я вже почала хвилюватися, — вона знову обвела темницю поглядом. — А що то за здоровенна лежанка? 

— Диба, — сказав король. Він пояснив призначення і принципи функціонування пристрою. 

Тітуня Оґґ кивнула. 

— І як тільки наш герцог до такого додумався своїми куцими мізками, — зауважила вона. 

— Боюся, мадам, відповідальність за ваше нинішнє становище лежить на мені, — сказав Веренц, сідаючи на ковадло (чи трішечки над ним). — Мені потрібно було заманити сюди відьму. 

— Гадаю, відсунути засуви — це не до тебе? 

— Боюся, поки що це перевищує мої можливості… Але не маю сумніву, — привид короля обвів широким жестом підземелля, Тітуню та кайдани, — що для відьми це не становитиме… 

— Цільне залізо, — урвала його Тітуня. — Ти-то крізь нього пройдеш, але не я. 

— Я не знав, — похнюпився Веренц. — Я думав, відьми вміють чаклувати. 

— Молодий чоловіче, — промовила Тітуня. — Ви дуже мене зобов’яжете, якщо затулите пельку. 

— Мадам! Я король! 

— А ще ти — мертвий, тож я на твоєму місці не рвалася б виступати з власною думкою. А тепер будь слухняним хлопчиком: помовч і почекай. 

На власний подив, король, усупереч усім своїм інстинктам, підкорився. 

Цьому голосу неможливо було заперечувати. Він лунав неначе з тих часів, коли король ще був малям. Тон голосу однозначно давав зрозуміти, що якщо Веренц не доїсть усе до останньої ложки, його негайно заженуть у ліжко. 

Тітуня знов заворушилася в кайданах. Вона щиро сподівалася, що скоро все владнається. 

— Кгм, — знічено сказав король. — Гадаю, я повинен дещо пояснити… 

— Дякую, — сказала Бабуня Дощевіск і, оскільки Шон цього явно очікував, додала: — Ти молодець. 

— Достоту так, пані, — сказав Шон. — Е-е-е… Пані… 

— Ще щось маєш розповісти? 

Від збентеження Шон почав смикати край кольчуги. 

— Це ж неправда, шо кажуть про нашу маму, правда ж, пані? — нарешті вимовив він. — Вона ні на кого не наводить поганих чарів. Ну, раз таке було з м’ясником Девіссом. І зі старим Хліботортом, коли він копнув її кота. Але ж це не були серйозні чари, пані? 

— Припини називати мене пані. 

— Слухаюсь, пані. 

— То про неї так говорять? 

— Достоту так, пані. 

— Ну… Твоя матір часом дійсно спричиняє клопіт. 

Шон переступив з ноги на ногу. 

— Так, пані, але жахливі речі розповідають і про вас. Поза очі, пані. 

Бабуня скам’яніла. 

— Які речі? 

— Не хтілось би повторювати, пані… 

— Які речі? 

Шон спробував обрати найкраще формулювання — хоча особливого вибору не було. 

— Всякі побрехеньки, пані, — вимовив він, заздалегідь засвідчуючи свою відданість. — Всяку всячину. Шо старий Веренц був поганим королем, а потрапити на трон йому помогли ви, і шо ви накликали люту зиму торік, і шо корова старого Анікріма перестала доїтися, як ви на неї подивилися. Сама брехня, пані, — додав він, ще раз демонструючи лояльність. 

— Саме так, — сказала Бабуня. 

Вона зачинила двері просто перед його спітнілим обличчям, хвилю постояла в задумі й повернулася до свого крісла-гойдалки. 

Минув деякий час, і вона повторила: 

— Саме так. 

А ще через кілька хвилин додала: 

— Вона стара схибнута збоченка, але ж не можна дозволити, щоб із відьмами так поводилися. Якщо пропала повага — пропало все. До речі, коли це я дивилася на корову старого Анікріма? І хто такий старий Анікрім? 

Вона встала, зняла з гачка на одвірку гостроверхий капелюх і, дивлячись у дзеркало, прилаштувала його на голові десятком моторошного вигляду шпильок. Невідворотно, як гнів Творця, вони одна по одній увіп’ялися в капелюх. 

На мить Бабуня зникла в повітці і повернулася з відьомським плащем, який, коли вона його не вдягала, служив ковдрою для прихворілих кіз. 

За незапам’ятних часів це був плащ із чорного оксамиту; тепер це був просто чорний плащ. Бабуня накинула його і акуратно скріпила потьмянілою срібною брошкою. 

Жоден самурай, жоден мандрівний рицар не вбирався з такою самоповагою. 

Нарешті Бабуня випросталася, проінспектувала поглядом своє нечітке відображення, схвально всміхнулася самими губами і відбула через чорний хід. 

Грізно-урочисту атмосферу дещо порушив тупіт, із яким стара відьма гасала двором, намагаючись розігнати мітлу. 

Маґрат теж стояла перед дзеркалом. 

У своїх речах вона відкопала сукню несамовито зеленого кольору, обтислу й водночас відкриту — якби у Маґрат було що відкривати чи обтискати. Щоб компенсувати хоча б найголовніші недоліки, вона запхала в потрібні місця пару згорнутих панчох. Вона також спробувала накласти заклинання на зачіску, але волосся Маґрат від природи мало стійкість до магії й одразу почало відновлювати свій натуральний вигляд (повернення до вигляду кульбаби прогнозувалося на другу пополудні). 

Юна відьма також спробувала вдатися до косметики — але сенсації не сталося і тут. Їй просто не вистачало досвіду. Наприклад, Маґрат так і не зрозуміла, чи не переборщила вона з тінями для повік. 

Від пальців до шиї, і включаючи руки, вона начепила стільки срібних дрібничок, що їх вистачило б на повноцінний обідній сервіз, а згори накинула чорний, підбитий червоним шовком плащ. 

Тепер — у певному освітленні та під старанно вивіреним кутом зору — Маґрат була не такою вже й непривабливою. Не факт, що це стало наслідком вищеописаних процедур — проте їхнім наслідком безумовно стало те, що її серце трохи стишило своє наполохане биття. 

Вона розправила плечі й покрутилася перед дзеркалом. Цілі грона амулетів, чарівних браслетів та магічних підвісок на її тілі задзеленчали так, що було ясно: аби не зрозуміти, що перед ним відьма, потенційний ворог мав би бути не лише сліпим, але й глухим. 

Маґрат повернулася до робочого столу і оглянула причандалля, яке з деякою самовпевненістю (не при Бабуні, звісно) називала Своїм Інструментарієм. Тут був ніж із білим руків’ям, призначений для подрібнення магічних інгредієнтів. Був ніж із чорним руків’ям, що використовувався безпосередньо у процесі чаклування; Маґрат вирізьбила на цьому руків’ї стільки рун, що воно загрожувало ось-ось розвалитися на шматки. Це були, безумовно, потужні інструменти, але… 

Маґрат із жалем струснула головою, підійшла до буфета і витягла з нього хлібний ніж. Внутрішній голос