Усі птахи в небі (ЛП) - Чарлі Джейн Андерс

— Ти повинен залишити Емо суку наодинці, — сказав Бред Хомнер. Він повернув Лоуренса, ніби той був мішком, і відпустив.

Сніг зробив усе сірим, наскільки далеко Патриція могла бачити. Навіть заборонений для неї ліс біля їхнього будинку виглядав розмитим, темні контури дерева були покриті кіркою льоду від трьох штормових снігопадів. Вона майже не виходила з дому зараз, лише коли їхала в школу, так що холод здавався їй сильнішим, ніж був насправді. Міфічний у своїй здатності заморозити її життя, коли вона залишала вхідні двері. Патриція сиділа в ліжку, розмовляючи з CH@NG3M3 або читаючи щось з купи книг, які вона отримала з великої бібліотеки. Вона влаштувала Берклі в куточку своєї кімнати, біля опалювальної батареї, з окремою ковдрою. Берклі протягом місяців не підходив до Роберти, і захист кота став одним із досягнень у житті Патриції.

Патриція не могла запам'ятати більшість уроків, хоча намагалася з усіх сил. Їй ніколи раніше не доводилося приховувати від батьків свій щоденник.

З часу напису на стіні було ще кілька інцидентів, в тому числі непристойно розмальована Барбі в роздягальні для дівчат та бомби з гучним звуком у великих баках зі сміттям. Ніхто не міг довести, що це робота Патриції, але ніхто не сумнівався в цьому. Коли Лоуренс на людях підійшов Патриції, щоб щось сказати, то отримав від неї ляпаса.

У такі божевільні дні Патриція сиділа в класі і думала, що можливо містер Роуз сказав правду. Можливо, вона повинна була вбити Лоуренса. Або себе. Кожного разу, коли вона думала про самовбивство, прийнявши тонну снодійного її мами або чого-небудь подібного, якась частина її свідомості замінювала її образ на образ Лоуренса.

Зрештою навіть думка про вбивство змушувала Патрицію злегка панікувати. Вона не збиралася вбивати себе. Вона не збиралася вбивати будь-кого іншого.

Напевно, вона просто сходила з розуму. Вона уявляла, що весь цей час була відьмою, не усвідомлюючи цього, і що вона дійсно була тією, хто робив ці речі по всій школі. Її не здивувало би, якби її сім'я думала так само.

Практично кожна розмова між Патрицією та CH@NG3M3 починалася одинаково. Патриція писала: — Боже, я така самотня. — І комп'ютер завжди відповідав: — Чому ти самотня? — І Патриція пробувала пояснити.

— Сподіваюся, CH@NG3M3 вам подобається, — сказав Лоуренс, Патриції, коли вони вислизнули з чорного входу зі школи, м'яко закриваючи великі металеві двері, щоб ті не видали гучного звуку.

— Добре, коли є з ким поговорити, — сказала Патриція. — Я думаю, CH@NG3M3 теж потребує когось, з ким може поговорити.

— У теорії, комп'ютер може спілкуватися з будь-ким або з будь-яким комп'ютером по всьому світові.

— Напевно деякі способи вводу кращі за інші, — сказала Патриція.

— Стійкіші до помилок.

— Так. Кращі.

Сніг займав кожен дюйм простору, змушуючи робити кожен крок повільно і уважно. Лоуренс і Патриція трималися за руки для рівноваги. Пейзаж нудно повторювався, як у дзеркалі.

— Куди ми йдемо? — запитала Патриція. Школа була вже позаду. Незабаром їм доведеться повернутися, якщо вони хочуть встигнути на церемонію, на якій п'ять старших пенсіонерів збираються прочитати свої доповіді та поговорити про ефективність саарінської програми.

— Я не знаю, — сказав Лоуренс. — Тут є щось схоже на озеро. Я хочу побачити, чи воно не замерзло. Якщо озеро замерзло, то можна кидати камінці на лід, і озеро буде відлунювати цікавим звуковим ефектом. П'юм-п'юм-п'юм...

— Круто, — сказала Патриція.

Вона все ще не була впевнена, що гуляла з Лоуренсом. Вони ганебно лаялися кілька разів після обіду в кафетерії. Але Патриція відчувала, що вона і Лоуренс знали в найглибших закутках їхніх сердець, що вони розійдуться через секунду, якщо матимуть шанс по справжньому належати до груп, подібних до них по інтересах.

— Я ніколи не вийду звідси. — Патриція збила сніг з колін. — Ви підете до свого ліцею, і я залишуся тут і поволі втрачатиму розум. Я збираюся стати настільки соціально зруйнованою, що перетворюся на радіоактивну.

— Ну, — сказав Лоуренс. — Я не знаю, як можна перетворитися на радіоактивну, якщо тільки не наковтатися ізотопів, але в такому випадку ви, ймовірно, не виживете.

— Я б хотіла проспати п'ять років і прокинутися дорослою. — Патриція кинула грудку замерзлого бруду. — Якби могла навчитися всьому, що ми повинні знати, у сні.

— А я хотів би стати невидимим. Або вміти змінювати свій вигляд, — сказав Лоуренс. — Життя було б цікавим, якби я міг це робити. Я міг би забути, як я повинен виглядати, і тоді не зміг би повернутися до свого первісного вигляду. Це було б жахливо.