Віщі сестри - Террі Пратчетт
До блазня дійшло, що заскочена його появою незнайомка — відьма.
— Ой, — промимрив він і рвонув геть.
— Не… — почала Маґрат, але блазень уже лопотів підошвами по лісовій стежці, що вела назад до замку.
Маґрат стояла й дивилася на прив’ялий жмуток квітів у своїх руках. Вона провела пальцями по волоссю, і з нього осипалися зів’ялі пелюстки.
Вона не могла позбутися відчуття, що з її рук вислизнув унікальний шанс — вислизнув, як змащена жиром свиня крізь вузький отвір у дверях хліву. На неї найшло нездоланне бажання вилаятися.
Вона знала достобіса лайливих виразів. Тітонька Пташко була дуже креативною в цій царині: навіть лісові мешканці прагнули проскочити повз її хатину якомога швидше. Але зараз Маґрат не могла підібрати жодного виразу, що пасував би її настрою.
— Мля, — нарешті сказала вона.
Цієї ночі знову була повня, і всі три відьми, на диво, прибули до відомого каменя зарання. Брилу це настільки вразило, що вона сховалася подалі в кущах дроку.
— Ґрібо немає вдома вже два дні, — щойно з’явившись, повідомила Тітуня Оґґ. — Це на нього не схоже. І я ніде не можу його відшукати.
— Коти можуть подбати про себе самі, — заявила Бабуня Дощевіск. — А країни — ні. Я маю деякі новини. Маґрат, розведи багаття.
— М-м-м?
— Багаття розведи, кажу.
— Га? А. Так.
Дві старі відьми мовчки спостерігали, як Маґрат непевно пересувається торф’яником, з відсутнім виразом обличчя тягнучи за собою пучок висохлих гілочок дроку.
Схоже було, що її думки блукають десь далеко.
— Якась вона сама не своя, — зауважила Тітуня Оґґ.
— Так. Може, підростає, — коротко кинула Бабуня і всілася на валун. — Вона мала розпалити багаття ще до нашого приходу. Це її робота.
— Вона ж не спеціально, — мовила Тітуня Оґґ.
— Я замолоду теж багато чого робила не спеціально, але Тітоньці Фільтер це не заважало мене шпетити. Наймолодша відьма має своє попрацювати, сама знаєш. І ми свого часу потяжче працювали. А подивися на неї! Навіть капелюха носити не хоче. Звідки люди знатимуть, хто вона?
— Есме, щось сталося? — спитала Тітуня.
Бабуня похмуро кивнула.
— Вчора гості заходили, — повідомила вона.
— До мене теж.
Попри всю Бабунину стурбованість, її це дещо зачепило.
— Які?
— Мер Ланкру з делегацією міщан. Вони не в захваті від короля. Їм потрібен король, якому можна довіряти.
— Я б не повірила жодному королю, якщо йому вірять міщани, — сказала Бабуня.
— Так, але всі ці податки і вбивства нікому не до смаку. А новий сержант не пропускає нагоди спалити будинок-другий. Авжеж, старий Веренц теж це полюбляв, але… ну…
— Знаю, знаю. Він ніколи цього не робив зопалу, — сказала Бабуня. — Кожен відчував, що це — від душі. А людям подобається, коли їх цінують.
— Шельметь ненавидить це королівство, — продовжила Тітуня. — Вони всі про це кажуть. Жаліються, що як прийдеш до нього з якоюсь справою, то він тільки вирячиться, хихикає, потирає руки та щокою смикає.
Бабуня почухала підборіддя.
— Ну, старий король зазвичай кричав на них і виганяв із замку копняками. Казав, що не має часу на крамарів і все таке, — зауважила вона з ноткою схвалення.
— Але він робив це дуже шляхетно, — сказала Тітуня Оґґ. — І він…
— Королівство стривожене, — урвала її Бабуня.
— Так, я ж і кажу.
— Я не про народ, я про саме королівство.
Бабуня оповіла про ранковий візит. Тітуня кілька разів переривала її короткими запитаннями. Їй і на думку не спало засумніватися в правдивості історії. Бабуня Дощевіск ніколи не вигадувала історій.
Дослухавши, Тітуня мугикнула:
— Гм.
— Я теж так думаю.
— В голові не вкладається.
— Еге ж.
— А що було далі?
— Всі звірі пішли собі. Це зібрало їх, воно їх і відпустило.
— І ніхто нікого не їв?
— Я не помічала.
— Дивовижно.
— Саме так.
Тітуня Оґґ прикипіла поглядом до надвечірнього сонця.
— Навряд чи для королівств природно так поводитися, — сказала вона. — Згадай театр. Королі й тому подібні весь час вбивають одне одного, але королівствам це тільки на краще. Чого наше з добра-дива обурилося?
— Воно тут давно, — сказала Бабуня.
— Ну але з іншими ж так само, — промовила Тітуня і, з інтонаціями вічного студента, додала: — Земля завжди перебуває на одному й тому ж місці. Це зветься географією.
— То земля, а то — королівство, — заперечила Бабуня. — Це не одне й те саме. Королівство складається з багатьох речей. Ідей. Відданості. Пам’яті. Все це співіснує і врешті-решт утворює нову форму життя. Не живу істоту, а, швидше, живу ідею. Вона складається з усіх істот і з того, що вони думають. А також із того, що думали ті, хто існували раніше.
Повернулася Маґрат і з виглядом сомнамбули почала розкладати багаття.
— Бачу, ти багато над цим міркувала, — повільно й обережно сказала Тітуня. — І наше королівство хоче кращого короля, так?
— Та ні! Тобто так. Розумієш, — Бабуня нахилилася, — у нього не таке сприйняття, як у людей.
Тітуня Оґґ випрямилася.
— Це логічно, хіба не так? — припустила вона.
— Йому все одно, добра людина чи лиха. Я думаю, воно й різниці не знає — як от ти не могла би сказати про якогось мураху, лихий він чи ні. Але йому потрібен король, який про нього дбав би.
— Так, але… — розгублено почала Тітуня.
Вона починала дещо побоюватися відблиску в Бабуниних очах.
— …стільки народу повбивало одне одного, щоб стати королем Ланкру. Чого тільки не вигадували.
— Та це не важливо! Не важливо! — замахала руками Бабуня. Вона стала загинати пальці. — Дивись, чому. По-перше, королі вбивають один одного, бо така їхня доля, і це не рахується. По-друге, вони вбивають заради королівства. Це — ключовий момент. Бо наш нинішній король прагне тільки влади. А королівство просто ненавидить.
— Мені королівство чимось нагадує собаку, — сказала раптом Маґрат.
Бабуня розтулила була рота для підходящої різкої відповіді, та несподівано суворість випарувалася з її обличчя.
— Авжеж, дуже схоже, — сказала вона. — Доки господар дбає про собаку, собаці все одно, добрий той господар чи лихий.
— Отже, — сказала Тітуня, — Шельметя не любить ніхто й ніщо. І що нам із цим робити?
— Нічого. Ти ж знаєш: ми в ці справи не втручаємося.
— Ти врятувала те маля, — вказала Тітуня.
— Це не втручання!
— Як знаєш. Але одного дня він може повернутися. Доля, як ти сказала. І він повернеться, от побачиш. Маґрат, ну де той чай?
— А що робитимеш із міщанами? — спитала Бабуня.
— Я їм сказала, нехай дають собі раду самі. Сказала, що коли ми хоч раз вдамося до магії, цьому кінця-краю не буде. Сама знаєш.
— Правильно, — замислено сказала Бабуня.
— Але от що я тобі скажу, — мовила Тітуня. — Їм це не дуже сподобалося. Коли вони йшли від мене, то бурчали собі під носи.
— А ви знаєте блазня із замку? — раптом ляпнула Маґрат.
— Такий низенький чоловічок зі сльозливими очима? — спитала Тітуня, рада, що розмова звернула на звичайніші речі.
— Не такий і низенький, — заперечила Маґрат. — Ви часом не знаєте, як його звати?
— Всі звуть його просто блазнем, — сказала Бабуня. — Не чоловіча це справа — стрибати зі дзвіночками на одязі.
— Його матір була
