Віщі сестри - Террі Пратчетт
— А чого ти цікавишся, Маґрат? — спитала Бабуня Дощевіск.
— Е-е-е… Одна дівчина з села мене питала, — Маґрат почервоніла по самі вуха.
Тітуня кашлянула і підморгнула Бабуні Дощевіск. Та виразно чмихнула.
— Зате це стабільна робота, не сумніваюся, — сказала Тітуня.
— Ха, — сказала Бабуня. — Брязкати цілими днями. Якій жінці такий потрібен.
— Зате завжди знатимеш… Тобто жінка знатиме, де він, — заявила Тітуня, яку розмова явно розважала. — Досить просто прислухатися.
— Ніколи не вір людині з рогами на голові, — рішуче заявила Бабуня.
Маґрат підвелася й зібрала в кулак усю волю (причому важко було позбутися враження, що збирання відбувалася нелегко).
— Ви двійко старих дуреп, — рівно сказала вона. — Я додому.
Не мовивши більше ані слова, вона покрокувала стежкою, що вела до села.
Старі відьми обмінялися поглядами.
— Отакої! — сказала Тітуня.
— Це через книги, які вони всі взяли моду читати, — сказала Бабуня. — Мізки собі перегріла. Це ж не ти її напоумила, я сподіваюся?
— Це ти про що?
— Сама знаєш, про що.
Тітуня встала.
— Я й справді геть не розумію, чому дівчина повинна все життя лишатися самотньою лише через те, що тобі так хочеться, — відкарбувала вона. — Подумай: якби ми не народжували дітей, що було б з людством?
— З твоїх дочок і онучок жодна відьмою не стала, — заявила, теж підводячись, Бабуня.
— Але будь-яка могла б, — відрубала Тітуня Оґґ.
— Так, якби ти спонукала їх працювати над собою, а не кидатися на мужиків.
— Що вдієш, коли вони красуні? Проти своєї природи не підеш. Ти сама це знала б, якби у свій час…
— Що «у свій час»? — надто спокійно перепитала Бабуня.
Обидві зненацька замовкли і втупилися одна в одну. Обидві відчували це — напруження, що ніби вливалося в їхні тіла з самої землі, пекуче і болюче, і обидві розуміли, що мають негайно покласти край тому, що між ними відбувається.
— Я знала тебе ще дівчинкою, — похмуро мовила Тітуня. — Ти вже тоді носа догори пнула.
— Принаймні не вкладалася на спину за першої ж нагоди, — огризнулася Бабуня. — Це було мерзенно. Всі так вважали.
— Тобі звідки знати?! — обурилася Тітуня.
— Та про тебе все село теревенило!
— От наче про тебе ні! Тебе Примороженою прозвали — знаєш таке?
— Як тебе прозивали, мені й вимовляти гидко!
— Ах, так?! — вереснула Тітуня. — Ось що я тобі скажу, люба моя…
— Не смій мене так називати! Ніхто не посміє назвати мене «люба моя»!
— Так отож!
Обидві відьми знову замовкли, впритул свердлячи одна одну поглядами — але градус ворожості тепер був на порядок вищий, ніж попереднього разу. Справи зайшли значно далі за звичайну гучну сварку: голоси, навпаки, стали тихими — і повними погрози.
— Треба було мені добре подумати, перш ніж слухатися Маґрат, — прогарчала Бабуня. — Один сміх із цими шабашами. Пристойної відьми не зустрінеш.
— Дуже рада нашій маленькій розмові, — просичала Тітуня Оґґ. — Розставили крапки над «і».
Вона опустила очі.
— І ви на моїй території, пані.
— Пані?!
Вдалині пролунав грім. Невтомна ланкрська буря, завершивши мандри серед пагорбів, поверталася на ночівлю поближче до гір.
Останні промені сонця підсвічували хмари бузком, і великі краплі дощу почали вдаряти об гостроверхі капелюхи відьом.
— У мене немає часу на всі ці дурниці, — здригаючись, промовила Бабуня. — Маю купу важливіших справ.
— Я теж, — заявила Тітуня.
— На добраніч.
— І тобі.
Вони повернулися спинами одна до одної й рушили кожна своїм шляхом крізь зливу.
Опівнічна злива барабанила по зашторених вікнах будиночка Маґрат.
Сама юна відьма перебирала пальцями ті книги Тітоньки Пташко, які стосувалися, з огляду на відсутність кращого терміну, природної магії.
Стара була знаною збирачкою таких речей — а що найдивніше, написала чимало з них (зазвичай відьми нечасто користаються знанням грамоти). Тепер цілі полиці були заповнені томами, аркуші яких вкривали записані дрібним акуратним почерком результати експериментів з прикладної магії. Можна сказати, що Тітонька Пташко була відьмою-експериментаторкою[27].
Наразі Маґрат шукала любовні заклинання. Щоразу, заплющуючи очі, вона бачила перед собою червоно-жовту постать. Із цим треба було щось робити.
Ляснувши палітурками, Маґрат згорнула черговий фоліант і проглянула свої нотатки. По-перше, їй треба дізнатися його ім’я. Тут міг допомогти старий прийом із яблучною шкіркою. Треба було зняти з яблука довгу смужку шкірки й кинути її за спину; смужка мала скрутитися в потрібне ім’я. Щоправда, мільйони дівчат, які намагалися це зробити, неухильно спіткало розчарування — якщо тільки об’єкт любові не носив ім’я Сзсз. Але так траплялося тому, що вони не знали про необхідність використовувати винятково недозріле яблуко сорту «надвечірнє диво», зірване за три хвилини до години опівдні у перший морозний день осені, і що чистити це яблуко треба було лівою рукою за допомогою срібного ножика з лезом, не ширшим за півдюйма (Тітонька Пташко свого часу провела цілу серію експериментів і виклала висновки цілком однозначно). Що ж: Маґрат мала кілька зразків на випадок раптової потреби — і зараз, схоже, був саме такий випадок.
Вона глибоко вдихнула і пожбурила смужку через плече.
Тоді повільно обернулася.
«Я — відьма, — сказала вона собі. — А це — просто одне з багатьох заклинань. Нема чого так хвилюватися. Візьми себе в руки, дівчино… Жінко».
Вона позирнула на підлогу — і від несподіванки та хвилювання прикусила тильний бік долоні.
— Хто б міг подумати? — вголос сказала вона.
Це спрацювало.
Гамуючи серцебиття, Маґрат повернулася до нотаток. Що там далі? Ах, так — зібрати на світанні в шовкову хустинку насіння папороті. Далі на двох сторінках дрібним почерком Тітоньки Пташко було записано детальні інструкції ботанічного характеру, ретельне слідування яким мало завершитися отриманням приворотного зілля, яке належало зберігати в щільно закоркованій посудині на дні відра з крижаною водою.
Маґрат відчинила двері чорного ходу. Гроза минула, проте сіре вранішнє світло розчинялося у невпинній мряці. Та це все ж таки був світанок, а Маґрат не збиралась відступати.
Кущі ожини чіплялися за її сукню, мокре волосся обліпило лоба — але вона рішуче рушила вглиб наскрізь промоклого лісу.
Листя на деревах затріпотіло попри відсутність хоч трохи помітного вітерцю.
Тітуня Оґґ теж вийшла з дому на світанку. Все одно вона так і не змогла заснути; до того ж її продовжувала тривожити відсутність Ґрібо.
Ґрібо був одним із вкрай небагатьох слабких місць старої відьми. На раціональному рівні вона усвідомлювала, що насправді це був жирний, підступний, лихий серійний ґвалтівник — та інстинктивно все ще сприймала його пухнастим кошеням, яким він був десятиріччя тому. Вона не переймалася за нього ні тоді, коли він намагався накинутися на вовчицю (яка врятувалася втечею), ні коли надзвичайно сконфузив ведмедицю, яка в ту мить безневинно копалася в землі у пошуках корінців — але тепер всерйоз побоювалася, чи з ним чогось не сталося. Хоча решта мешканців королівства схилялися до думки, що зашкодити Ґрібо могло б лише пряме влучання метеорита.
Щоб вистежити улюбленця, Тітуня вдалася до простеньких прийомів елементарної магії, хоча з цим завданням упоралася би будь-яка людина, не позбавлена
