Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

— Домовилися, — погодився Едрин. — Заразом принесеш нам обід, я замовлю.

— Так я скажу мамці…

Івина відлучитися синові дозволила.

— Але якщо ти знову втечеш куди-небудь… — почала з серцем.

— Тоді можеш мені всі вуха обдерти, коли повернуся! — палко вигукнув хлопчик. — Я навмисно їх довші відрощу!

Інтар так квапився з обідом до Сорота, що спіткнувся на сходах і мало не перебив усі горщики та миски. Але пощастило: спіймав усе-таки вузол при самій підлозі.

На галас (Інтар не змовчав, падаючи) вийшов Едрин. Відібрав у хлопчика їжу, і вони ввійшли до кімнати старого.

Сорот уже сидів на ліжку й вигляд мав набагато жвавіший, ніж тоді, коли Інтар бачив його востаннє.

— Здрастуй, шановний! — радісно вигукнув Інтар.

— Підійди сюди, хлопчику, — покликав сліпий. Коли Інтар підійшов, Сорот уважно обмацав його плечі та обличчя.

— Ти мене врятував, Інтаре. Дякую тобі.

Хлопчисько спаленів.

— Та я ж не за те!

— Я знаю. Ти сідай…

Едрин розв'язав вузол, дістав горщики з їжею.

— Малий, ти ж на трьох обід приніс, як замовляли? Поїси з нами?

— Ага, — Інтар присів на постіль до Сорота. Той погладив його по руці.

— Ти розповіси нам, як тобі вдалося знайти Гончарну вулицю? Розповіси про все?

— Таж нема чого приховувати, — кивнув хлопчак.

Після Сорота він отримав із рук Едрина свою миску супу, миттю випив його, і жуючи бульбу, цього разу з м'ясом, удруге вже виклав усе, як було.

Едрин особливо зацікавився історією Ренні, кілька разів перепитував Інтара, уточнював. Нарешті хлопчик уже не міг пригадати нічого нового.

— Та сам Ренні тобі розповість набагато краще, — додав він.

Едрин погодився з Інтаром і дав малому змогу продовжувати.

Інтар дійшов до кінця — до собак і кам'яних огорож.

— Я такі паркани й двори на багатьох вулицях бачив, — пригадав він, — пси скрізь сидять.

— Таке часом необхідно, — пробурмотів Едрин, — але те, що тебе в першому й другому будинках вигнали, не вислухавши навіть, — кепсько. Пробач, Інтаре.

Хлопчисько здивовано витріщився на молодика.

— Та гаразд, мало там що трапляється. Налякані всі — що я, не розумію? Ми самі дурні, попхалися вночі.

Едрин похитав головою:

— І все-таки я поговорю з Айхамом.

— Він голова Гільдії Гончарів, так? — запитав хлопчик.

Едрин посміхнувся:

— Авжеж… Інтаре, а ти ось не дитина вже… Ти що, так усе життя й збираєшся в трактирі столи витирати й помиї виносити?

Хлопчак сердито зітхнув: Едрин, хоч і мимоволі (або навмисно — подумалося йому раптом), вколов у найболючіше місце.

— А кому я потрібен? — буркнув Інтар, відставляючи миску. — Я син повії. Нє, мамка в мене найкраща, тільки гільдії хоч ремісників, хоч торговців своїх беруть… Синів, дочок, племінників там різних. Хто чужого прийме?

— Мало там що, буває й таке, — протяг Едрин.

— Ага, буває, що й кобила літає, тільки не мені таке щастя. Мені ще поталанило, що не дівчиськом народився. Або не красунчиком якимсь.

Едрин співчутливо кивнув.

— Але ти спритний, недурний, завзятий…

— Упертий, — пирхнув Інтар. І згадав дещо: — Шановний Сороте, я запитати хотів… Чому ж ти так далеко від своїх друзів живеш?

— А, ось ти про що, — сліпий сумно посміхнувся. — Бачиш, хлопчику, коли мені випалили очі, було дуже зле. І залишатися там, де жив раніше, я не міг. Усі там знали, що зі мною зробили. Я ще стерпів би, що в мене тицяють пальцями, але я не хотів, аби кепську славу заслужили мої друзі. Тому й попросив їх підшукати мені нове місце для житла, якнайдалі від колишнього. І вибрали ми порт, адже тут найбільше чужинців і цікавитися моїм минулим ніхто б не став. Тут я міг часом дати притулок другові, який того потребує. Або зберегти деякі речі Гільдії, що їх потрібно було зберегти.

А ще іноді я брав учнів з дітей Гільдії… Щоправда, останні років із вісім були вже інші вчителі, але, можливо, я ще колись візьмуся до цієї справи.

І знаєш, хлопчику, простіше за все сховатися в найгамірнішому, найбільш людному місці. У тиші ти завжди на очах.

Начебто Сорот сказав небагато, але на язик хлопчиськові відразу ж підхопилося й закрутилася там безліч запитань: чому все-таки Сороту випалили очі? Що він накоїв такого? Чого особливого, крім гончарної справи, міг вчити хлопців старий сліпець?

Однак запитати про все це Інтар не насмілився, тому тільки кивнув.

— А, зрозуміло…

Він боявся, що Сорот помітить його цікавість і що старому це може не сподобатися, а тоді вже він, Інтар, ніколи не довідається всієї правди.

Тому він глянув у вікно й буцімто спохопився:

— Ой, мені вже час бігти, я ж мамці обіцяв, що недовго…

Насправді йти страшенно не хотілося, однак, по-перше, Сорот навряд чи став би зараз говорити відверто, а по-друге, засмучувати мамку непослухом так скоро після всього, що сталося, було б уже занадто — це хлопчисько розумів.

Він почав збирати зі столу порожній посуд.

— Добре, до зустрічі, — не затримував його Едрин. — До речі, ось, тримай, — він дістав два срібняки й простяг хлопчиськові. — Це ті гроші, що ти