Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт
Але чекати матері хлопчиськові не довелося: коли він увійшов, обережно, майже без рипіння причиняючи за собою двері, Івина мила овочі.
Інтар постояв трохи, спостерігаючи, як зі звичною спритністю рухаються її руки, глибоко зітхнув і покликав:
— Ма!
Івина рвучко озирнулася. На її поблідлому й змарнілому за ці дні обличчі відбилися подив і навіть страх, потім вона охнула й кинулася до сина. Міцно обійняла однією рукою, а другою вліпила хлопчиськові кілька важких ляпанців:
— Ах ти, паршивцю! Повернувся, живий, горенько моє! Та де ж тебе носило, нестерпний хлопчиську?! Я думала, тебе й на світі вже нема! Інтаре, Інтаре, безсовісне ти дитя! Де ж ти блукав?!
— Ма-а-ам… Я… Ти пробач, мамо… — видихнув хлопчак, і справді почуваючи себе зараз найостаннішою тварюкою. — Я не хотів… Тобто… Я б тобі сказав… так ти б мене тоді не пустила, а він би помер…
— Хто?
— Старий Сорот.
— А він тут до чого?
— Зараз усе розповім… Мамо, ти зачекай… Тільки не бий… або бий, але не гнівайся… Стільки всього трапилося! Спочатку я довідався, що друзі, які повинні були Сороту гроші принести, нe прийшли. І мені шкода його стало, розумієш? Ма, у мене ти є, а в тебе — я, а в нього поруч нікого… Я зголосився піти до цих друзів і сказати, що йому допомога потрібна… Я сам схотів, слово честі!
Івина уважно глянула синові в обличчя. Потім відвела його до великої скрині, де зберігалося всіляке запасне кухонне начиння, посадила хлопчиська на скриню й сама сіла поряд.
— А тепер розповідай. І не здумай щось приховати. Розповідай — часу вистачить.
Інтар чесно виклав усе. Зупинився лише двічі — щоб випити молока та щоб пояснити трактирникові, котрий нагодився в кухню, що він таки повернувся, а не здох у канаві й ніякі демони його в пекло не потягли. Орам тільки гмикнув: «Не таланить мені». Але розмові матері з сином заважати все-таки не став.
Коли Івина вислухала все до кінця, довго сиділа замислена, Інтар аж налякався. Потягнув її за рукав.
— Ма-ам… Ти гніваєшся?
— Ні… — похитала вона головою. — Я все думаю… Ти пожалів Сорота… Це не так уже й погано…
Хлопчисько перебив готові зірватися гіркі слова:
— Мамо, я знаю, чого ти зараз скажеш: чого я тебе не пожалів? Ну, я чесно… просто… Ну, не думав я… Сам не знаю, як так вийшло. Я потім думав. Правда! Мені тебе дуже шкода було! Якби я був маг, я б тобі птаха надіслав, чарівного, він би тобі сказав, що я живий… і скоро прийду. Я правда-правда дуже жалів тебе, мамо! Але… ти ж не помирала… А Сорот — так. І мамо, не треба казати, що ти через мене теж ледь не померла… Я знаю! Я тепер знаю, а тоді не думав! Я, може, ще часто буду не думати, але всередині у себе я завжди знаю, що я тобі потрібен! Я тебе люблю, мамо!
Розчулена Івина обійняла сина.
— Ти, малий паршивцю… Боїшся, що насварю, замкну? Чи правду кажеш?
Він увіткнувся носом їй у груди.
— Пра-а-авду…
— Ну добре, — Івина погладила сина по голові. — Сорот, кажеш, житиме?
— Ага.
— Добре. Він людина непогана. А ти, Інтаре… У тебе, звісно, шило в сідниці засіло глибоко й колеться, а голова порожня… І що з тебе вийде, не знаю, але… Якби я була десятирічним паливодою, може, так само побігла б…
Інтар широко посміхнувся.
— Ма-ам…
— Га?
— Я так і знав!
— От опудало нахабне! — Івина вліпила синові потиличника, від якого він цього разу навіть ухилятися не став.
Наступні два дні Івина нікуди сина не відпускала, постійно тримала при собі та на очах. Хлопчиськові дуже хотілося побігти подивитись, як там Сорот, але, по-перше, мати була непохитна: «Ти ж сказав, що його друзі сюди прийдуть і тобі все розкажуть!», а по-друге, Інтар ще й досі все-таки не міг бігати. Біль, який залишився від здійсненої мрії, вчепився міцно й відпускати по-справжньому почав лише на третій день. А трохи за полудень четвертого дня, у «порожній» час до трактиру прийшов Едрин.
Інтар, який потупав обслуговувати чергового відвідувача, страшенно зрадів, коли побачив, хто це. Поставив тацю з замовленими бульбою і рибою та втупився в обличчя молодика.
Той здавався спокійним і задоволеним. Радісно посміхнувся Інтару:
— А, уже на бойовому посту! Як твої ноги, спина й те, що між ними?
— Нормально! А як Сорот?
— Усе добре, малий. Він уже одужує.
Інтар навіть підстрибнув на радощах:
— А перевідати його можна?
— А тебе відпустять?
— Я мамці вже все розповів! Вона зрозуміла… Вона пустить, побачиш. Я її вмовлю!
— Ну, якщо так, тоді приходь у будь-який час. Айхам уже повернувся додому, а я залишатимуся з Соротом, поки не одужає.
Інтар закивав:
— Я прийду! Мені б ще знати, як там Ренні…
— Дізнаєшся, я впевнений, він тебе не забуде. І ми про тебе не забудемо. Інтаре, і Сорот, і я теж хочемо докладно почути про те, як ти до Айхама добирався. Розповіси?
— Чого б і ні? Тільки не тут. Ось я прийду, тоді… Я постараюся швидше вибратися, думаю, вже завтра. Тільки не ввечері — увечері людей повно… А от удень, як сьогодні…
