Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

— Ти уяви собі це. Уяви, що ти був би, приміром, невидимкою…

І хлопчик уявив. Незабаром по його обличчі розповзлася блаженна посмішка:

— Ох, і накоїв би я тоді… — замріяно промовив він.

— А совість би не замучила? — знову поцікавився Сорот.

Інтар пирхнув:

— Совість! Та ж я не чіпав би тих, кого не можна!

Сорот зацікавлено подався вперед:

— А кого не можна, на твою думку?

Інтар набрав побільше повітря в груди й почав перераховувати:

— Тих, у кого й так грошей мало — я знаю, як ті самі вантажники або рознощики заробляють. Та й таким, як моя мамка, непереливки доводиться… ще — дрібних, хворих, калік… Коротше — таких, по кому видно, що вони не золоті монети, а мідяки рахують. А ось стражники не зубожіють! І поважні добродії на кшталт Наоба теж! Від торговців не убуде, якщо я з їхнього виторгу зо два срібняки потягну! Знаєш, шановний Сороте, — раптом зізнався хлопчисько, — я їх ненавиджу! Всіх оцих, які думають, що раз у них є гроші, то вони найкращі! Багато грошей — це здорово, я сам хочу, щоб у мене було багато грошей, і одного разу так і буде, але від людей я цим відгороджуватися не збираюся!

— А вони — ті, про кого ти кажеш, — відгороджуються?

— Ще б пак! Вони тільки себе людьми і вважають! — зі злістю вигукнув Інтар. — Подивися, як виходить, — таких, як Ренні, красти можна й продавати, і ніхто й слова не скаже всіляким Наобам, тому що вони багаті, стражникам гроші дають, і їх за це поважають. І ще якщо наскаржитися, так звинуватять у всякому, а якби я вмів тоді, наприклад, двері відмикати без ключа або ключі в них поцупити, може, ми й утекли би, а так ми проти них нічого зробити не могли. Вони законом називаються, а самі тільки думають, як би хапнути побільше! І схожих на них точно в Імперії чимало, інакше Наоби ось так вільно не орудували б! Або взяти, приміром, Орама, трактирника, — моя мамка спить із усякими, а йому майже всі гроші за це віддає. Тільки тому, що інакше він її прожене, а сама вона цим ремеслом займатися боїться, — захисту ж не буде від усілякої сволоти. А іншого ремесла не знає, її ніхто не вчив і вчити не буде — вона не в гільдії. Тому якби я міг украсти багато грошей в Орама або в інших, на нього схожих, я б не сумнівався — украв би! І мамці б приніс, ми б будиночок купили й жили б добре, вдвох! А таких, хто сам бідний, я б чіпати не став, соромно… А от Ренні й іншим, таким самим, я б ще й допоміг, чесно!

— Ну-ну… — Сорот посміхнувся, спостерігаючи запал хлопчиська. — А хіба не боявся б ти стати злодієм? Адже якщо спіймають, то по голівці не погладять. Можуть, приміром, руку відрубати, на галери імператорські відправити, вигнати… Та й просто у в'язниці кілька років відсидіти — задоволення не велике.

Хлопчик чесно задумався, смикаючи простирадло.

— Якщо скажу, що не боюся, то збрешу. Боюся… тільки… я… Едрин ось недавнечко правду сказав — мені подітися особливо й нема куди. Я не хочу все життя працювати до скону й залежати від таких, як Орам. Крутити перед ним хвостом і щодня труситися, що ось візьме та викине за двері… Не хочу! А в ремісники мені дорогу закрито. І… помститися я хочу, ось що, — сказав він різко, — стражникам оцим. Таким самим, як Наоб… Усім. Усім, хто думає, що раз у них гроші або влада, так вони можуть заграбастати увесь світ. Такі й будь-якого ремісника з тельбухами купили б, а не купили б, так залякали. А я… не хочу бути товаром.

— Але ж і злодії побоюються стражників… — зауважив Сорот.

— Ще б пак, — кивнув Інтар, — але я хочу бути проти них, а не під ними…

— Добре сказано, — кивнув сліпий. Однак тепер уже він поквапився припинити цю розмову та відправити Інтара додому.

А за кілька днів Сорот запропонував хлопчикові:

— Ти, Інтаре, парубійко кмітливий, руки в тебе спритні, голова ясна. Хочеш, я тебе в навчання до майстра-гончара влаштую?

— А він візьме? — засумнівався був хлопчик. Гончарна справа здавалася йому не гіршою за інші: навіть подобалося завжди дивитись, які гладенькі та кругленькі виходять миски й глечики, їх приємно було й у руках потримати. Але ж Гільдії були закриті для чужинців…

— Якщо довідається, що від мене, — візьме, — запевнив Сорот. — Мого слова та слова Едрина буде досить. Цей майстер уже не молодий і живе неподалік — бігати на інший кінець міста тобі не доведеться. Та й грошей він не запросить.

— Я згоден! — не роздумуючи відповів Інтар.

Учитися ремесла, стати в майбутньому майстром, а не служником у таких, як Орам, — це було дуже багато для сина трактирної дівки. Інтар вирішив, що Сорот у такий спосіб збирається нагородити його, віддячити за допомогу. Відверто кажучи, хлопчисько був задоволений: мрії мріями, але ж насправді невидимкою ніхто його не зробить. А так — ремесло буде в руках, і себе прогодує, і мамку… Тим більше, що майстер Аон, літній, поважний чоловік із напрочуд гнучкими й легкими рухливими пальцями, прийняв хлопчика дуже тепло. Інтару не перепадало ні лайки, ні штурханів, майстер був терплячий і приязний. Втім, Інтар виявився здібним учнем.

А головне — його майбутнє ремесло припало йому до смаку.

Після першого ж уроку в майстра Аона ввечері Інтар влетів у трактирну кухню, стрибнув і завис на шиї в матері. Івина ледь не впустила великий глиняний горщик, який тримала в руках.