Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

до старших, про чесноту, милосердя, доброту, терпіння… І за подібну турботу я мусів був відчувати до нього найглибшу подяку на віки вічні й бути у всьому слухняним. Тобто так думали він сам та інші служителі. Я вважав інакше, ось тільки мене ніхто не запитував. Потихеньку мене запрягли в роботу — ні, я не надсаджувався, однак мести двори й усі храмові приміщення, стирати пилюку з вівтаря та з символів Неба було досить нудно. Тільки одна справа мене забавляла: я мав був щоразу під час Служіння обдаровувати парафіян «небесними пахощами».

Інтар пирхнув:

— Як же таке робилося?

— О, — старий покивав спогадам, що спливли з глибини, — оце й було найвеселіше. Хлопчику, ти коли-небудь бував у храмі?

— Е-е-е… Нєа!

— Тоді ти не бачив… Розумієш, усі храми, великі й малі, багаті й убогі, збудовані за одним зразком. Десь це величезні будівлі зі світлого мармуру, десь дерев'яні, досить непоказні будиночки, але вони однакові ось у чому: стеля храму зсередини розмальована під небо, а між стелею й опуклим дахом залишається певний простір. Щось на кшталт горища. Туди можна вилізти приставною драбиною — обов'язково є дверцята… На таких горищах найчастіше зберігають частину храмового майна. Отож, зранку кожного Храмового дня я вже сидів на цьому горищі, де залишався протягом усього Служіння. Між дошками провертіли для мене вузьку щілинку. А з собою я притягав шкіряний міх, наповнений ароматною водою. Такою знатні пані оббризкують себе, щоб приємно пахнути: квітами наприклад. Тільки наш «храмовий» запах був на інші зовсім не схожий: над його складанням довго трудився якийсь знахар, якому щедро заплатили за мовчання.

— Наставнику, ти лив цю воду на них ізгори?! — у захваті підстрибнув Інтар.

— Не зовсім так. У щільно зав'язану горловину міха було вставлено дерев'яну трубочку, на кінці якої закріпили крихітне, дуже густе сито, виготовлене храмовими умільцями. І коли я, підносячи сито до щілини, навмисне ж для нього й пристосованої, щосили стискав міх, вода розприскувалася з трубочки. Бризки були дрібні, їх не помічали, зате запах — дуже сильний і приємний — відчували всі. І задоволені були теж усі — й парафіяни, й служителі. Поки якось… Уже не раз попереджали Старшого служителя, що прогнили дошки на горищі храму… А він слухати не хотів. І якось під час служіння дошки під мною підломилися. Я, на щастя, встиг відсахнутися. Але ось міх випустив із рук, і той полетів додолу. Ударився об підлогу, трубка вискочила, вода вихлюпнулася… — Сорот коротко розсміявся, похитав головою. — Скільки було лементу…

— Оце так! — вигукнув Інтар. — А ти що ж потім, шановний?

— Потім? Я вирішив, що мені не пробачать цього, хоча, якщо подумати, моєї особливої провини в тому, що сталося, не було, однак був певен, що знайдуть інші. Тож я вирішив не спокушати долю, спустився тихенько та втік якнайдалі звідти. Плентався шляхом, сам не знаючи, куди, коли мене нагнав чоловік. Вершник.

Він запитав, чи не той я хлопчисько, якого шукають усі служителі зганьбленого храму. Вони, як виявилося, спробували виставити все те мерзенною витівкою зіпсутого, невдячного паливоди, але їм мало хто повірив: Небесні Пахощі пам'яталися багатьом, хто давно відвідував храм… До речі, храм той незабаром перестав існувати: туди просто ніхто не ходив і пожертви, зрозуміло, припинилися…

Однак про це я довідався згодом. А тоді на запитання незнайомця просто розплакався.

Я був дуже переляканий і розгублений — і попросив не виказувати мене служителям. Вершник спішився, розпитав мене про все докладно… і запропонував мені поїхати з ним. Звали його Айхам… Ні, не той, котрого ти знаєш, а його батько… Так я й опинився серед людей, котрі стали для мене своїми на все життя.

Інтар відчув піднесення після цієї історії:

— Це ж треба! А батько високоповажного Айхама сміливим чоловіком був, еге ж? Простий гончар, а Храму не побоявся…

Сорот подумав.

— Ти правий, йому було чого побоюватися. Якби служителі Храму виявили мене в нього — ми обидва стали б рабами Неба, тобто перейшли б у власність до тамтешніх жерців.

Інтар, який уже встиг зрозуміти, яким може бути рабство, здригнувся.

— Він тебе пожалів?

— Авжеж. Настільки сильно, що чужий хлопчисько став для нього своїм. А заради своїх можна витерпіти багато чого, піддатися серйозним небезпекам. Так само й ти пожалів мене…

Інтар зніяковів і постарався швидше звернути розмову на інше.

Наступного дня він прибіг до Сорота доволі скуйовдженим. Старий почув, як важко дихає хлопчисько, й зауважив:

— Можна подумати, за тобою гналися.

— Начебто так, — Інтар подумав і замкнув двері на клямку. — Це торговець, пекар… А я лише один крихітний бублик у нього поцупив, — ображено поскаржився він Сороту. І відразу спохопився: — Ой… тобто я хотів сказати… не вкрав, ні, просто… просто…

Хлопчак не знайшов продовження та втягнув голову в плечі, очікуючи, що Сорот вилає його. Але сліпий тільки розсміявся:

— Усі хлопчиська тягають солодощі, Інтаре. І я був таким. Але ти, видно, невдаха в цій справі?

— Зовсім ні! — образився хлопчик — Це тільки сьогодні мені не пощастило! А я вже й із базару дещо для мамки приносив, не за гроші, й для себе теж…

Він розповів Сороту про кілька випадків, пригадав і рибу, поцуплену з воза, й палички кориці на базарі, де вперше зустрівся з Ренні, й кошик їжі, спритно добутий у крамниці.

— А гроші ти теж… забирав потихеньку? — спитав старий після того, як посміявся хлопчачим витівкам.

Інтар замотав головою, забуваючи, що Сорот не може цього побачити.

— Нє-а! Ніколи! Страшно це — якщо попадуся, стусанами не відбудуся…

— Виходить, тебе тільки страх перед покаранням зупиняє? — поцікавився Сорот. — А якби ти міг красти, не попадаючись, що тоді?