Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт
У хлопчиська камінь з душі звалився, здоровенний такий. Отже, друзі не покинули сліпого! Оце й справді добре!
— Я б раніше з'явився, але ми з Ренні від работоргівців утікали…
— Від кого? Малий, та ти начинений несподіванками! Гаразд… Розповіси, коли ми повернемося. Едрине, хай хлопці погостюють у твоєму домі.
— Гаразд, — кивнув молодик і пішов готувати коней. Інтар вирішив, що Айхам у них тут старший. Може, навіть голова Гільдії Гончарів, інакше чого б його так слухалися.
— Дякую, шановний Айхаме, — сказав він, вилазячи з крісла, — тільки я з вами їду. Там мамка вже, мабуть, украй змучилася. І ще я хочу знати, що Сорот живий… Ренні хай тут побуде, йому вже задосить дісталося, а я поїду з вами.
Айхам погодився:
— Твоя правда. Тебе треба відвезти додому. Добре. Ходімо, але… Де твій одяг?
— Мабуть, дружина забрала, — промовив Едрин. — Я зараз…
Він пішов у спальню й повернувся з майже новими штаньми та сорочкою, що виявилися трохи завеликі для Інтара.
— Сестра моя зі своїм синком часто в нас гостює, тож дещо з одягу для хлопчиська тримаємо. А він тільки дещо старший за Інтара, — пояснив він.
— Чудово. Надягай, Інтаре, — схвалив Айхам.
Хлопчик одягся й разом із Айхамом вийшов надвір. Зіщулився — було холодно.
І, зважаючи на все, не рано. Що там Едрин про північ казав? Уже, мабуть, близько години після неї минуло… Якщо не більше.
Поки Інтар міркував, Едрин уже відімкнув ворота й осідлав двох карих конячок, які здалися хлопчиськові жвавими з вигляду, хоч і доволі непоказними.
— Я візьму Лучка, — сказав Айхам, сідаючи верхи та саджаючи Інтара в сідло поперед себе.
Хлопчик із задоволенням оглядав околиці з висоти кінської спини.
— А Лучок — це ласкаве від «Лук»? — поцікавився він.
— Ні. Лучок — він Лучок і є. Лукавий з дитинства, але добрий, — посміхнувся Едрин, сідаючи верхи на другого коня.
Вони виїхали з двору, Уїту замкнула за ними ворота.
Раніше Інтарові не доводило їздити верхи. Він був знайомий з кількома возіями, котрі розвозили харчі та посуд, і часом пригощав їхніх коней хлібом із сіллю. Хлопчик любив дивитися в лагідні, сумні кінські очі й гладити оксамитові морди, але про те, щоб покататися верхи, тільки мріяв. Верхи, звичайно, не на коняці, що насилу плентається, запряжена у віз, а на гордовитому та прудкому коні, щоби мчав крізь ніч (тими кварталам Столиці, які знав Інтар, мчати щодуху можна було хіба що вночі, коли випаровувалося людське море). І вітер в обличчя, й луна далеко розносить цокання підків…
Про це хлопчик мріяв часто. Але зараз, замість того щоб насолоджуватися здійсненням своєї мрії, він просто невдовзі знову заснув.
Айхам обгорнув його своїм плащем, обійняв однією рукою, і хлопцеві було тепло, так що зринув із дрімоти Інтар лише двічі. Вперше — коли досягли Старого мосту й сторож, уже нічний, хрипко загарчав на тих, «кому вдома не сидиться», жадаючи подвійної платні через темний час. Айхам торгуватися не став. Коли коні знову перейшли у чвал, Інтар заснув.
Вдруге й остаточно хлопчиська розбудив крик, що пролунав над самим вухом:
— А щоб ти вдавився! Тварюка погана!!!
Інтар ледь із сідла не звалився, добре, що Айхам вчасно притримав.
— Що це?! — хлопець озирався й мружився від яскравого вранішнього світла.
— Кіт, — пояснив чоловік. — Стягнув оце рибу просто з воза…
— Що, стрибнув, схопив і втік?
— Авжеж. А ти хіба встиг це побачити?
— Нє-а… Наші портові коти всі такі… Виходить, ми вже добралися?
— Майже, — посміхнувся Айхам.
Інтар остаточно прокинувся, протер очі. Ну звісно, знайомі вулиці: Ковальська Приморська, Шкіряна… А ось і рідні місця, де йому знайомий кожен будинок…
— Тепер ліворуч! — порадив він. — Так, сюди звернути й прямо.
Вирівнявся, обхопив сідло коліньми й потер місце, яке найбільше затерпло.
— О-о-он його будинок… Ну той… Ага!
Коли під'їхали і Айхам зняв Інтара та поставив на землю, хлопчисько чесно спробував іти, але відразу скрикнув і завмер розчепірений. Спина, зад і внутрішні боки стегон заболіли всі разом, та так, що Інтар не в змозі був поворухнутися.
Едрин глянув на нього, з розумінням кивнув.
— Болить? Нічого, невдовзі трішки попустить. Ми до Сорота, а ти коней постережи.
Хлопчиськові залишалося тільки погодитись.
Швидкі кроки чоловіків уже давно затихли на сходах, коли Інтар нарешті знову наважився поворухнутися. Пересунув ногу, завив подумки, закусив губу, постояв, відпочив і ступнув знову.
Лучок і другий кінь здивовано косували на хлопчиська, який обходив їх по колу, стогнав і корчив жахливі гримаси.
— Ну, чого зирите? — пробурчав Інтар. — Вам добре, ви, того… з дитинства… скачете… А я сьогодні вперше в житті…
Десь із п'ятого кола хлопчик зрозумів, що, попри біль, ходити може. Спробував підстрибнути й заволав уже вголос… Ні, стрибати й бігати поки не варто було.
На сьомому колі з будинку вийшов Едрин.
— Малий, де тут лікар? Хоч якийсь?
Інтар здригнувся:
— Що з Соротом?
— Погано йому. То де?
— Я можу побі… уй-й!.. — про себе разом нагадали ноги й спина. — Ні, не можу… Ген у ту вулицю, потім праворуч, перший поворот, ще раз праворуч і прямо, там це…
— Спасибі! Я піду. А ти поквапся нагору, треба, щоб
