Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

— Інтаре! — вигукнула вона. — Що за біс у тебе вселився? Чого ти скачеш, цапеня? Ти мені так весь посуд переб'єш! І де, скажи, будь ласка, тебе носило цілий день? Ох, та не стрибай ти — горщик дай поставити!

— Нічого! — материну шию хлопчисько відпустив, але застрибав по кухні й навіть пройшов колесом, збив мітлу. — Нічого, мамо, навіть якщо він на дрібні-дрібні шматочки розлетиться, ну й нехай! Я тобі нового посуду нароблю! І горщиків, і мисок, і глечиків!

— О, невже? — здивувалася Івина. — Звідколи це ти гончарем зробився?

— Від сьогодні! — Інтар знову підстрибнув і вдарився головою об плетінку часнику. — Ой!

— Тихше, тихше! Інтаре, та розкажи ти по-людськи!

— Ага! У старого Сорота є знайомий гончар. І він мене до нього прилаштував за учня! Сорот. До гончаря. Здорово, так? Я там уже був, сьогодні перший раз, майстер Аон каже, що я здібний!

— Ох, Інтаре! — Івина тільки руками сплеснула. — Це ж треба!… А ти не вигадуєш?

— Ну що ти, мамо! Я буду вчитися… Удень, коли тут люду мало, добре? І платити нічого не треба за навчання.

— Ого, он як! — Івина розгублено посміхалася. Вона досі не могла повірити, що на них звалилося таке щастя: хлопчисько буде при справі, почне ремесла навчатися. А ремесло — це ж майже вірний шматок хліба.

— Так! — Інтар труснув волоссям, підійшов і обійняв матір, увіткнувся носом у її плече. — Мамо, правда ж, здорово?

— Це просто чудово, — Івина обійняла сина й поцілувала у тім’я. — Інтаре, який щасливий випадок! Гляди ж, не байдикуй, вчися старанно!

Хлопчик радісно засміявся.

— Я обіцяю, мамо!

І слова свого він дотримав, хоча з незвички доводилося нелегко.

Інтар тепер щоранку швиденько порався по господарству й одразу біг перевідати Сорота, а потому мчав до гончаря.

Додому він тепер завжди повертався увечері страшенно задоволений, і попри втому, знаходив сили допомагати матері готувати вечерю, розносити замовлення й прибирати.

Минуло з півмісяця. Підсихали весняні калюжі, що не день ставало спекотніше, дощі майже припинилися, з трактиру не вивітрювався запах спітнілих, розігрітих сонцем тіл. Орам задешево закупив кілька діжок квасу й продавав його вже не по мідяку, як навесні, а по три за кухоль. Двічі на день Інтар за наказом хазяїна вливав у діжки, що стояли в підвалі, по кілька цебер криничної води й підкидав туди льоду. Квасом, який мав би закінчитися днів за три, Орам напував людей більше тижня.

Тим часом Сорот зовсім одужав, але Інтар, як і досі, навідував його. Хлопчик переказував новини, розповідав докладно про своє навчання. Сорот завжди уважно вислуховував його і теж не залишався у боргу: у свою чергу оповідав історії зі свого дитинства та юності. І хлопчисько дедалі більше розумів, що старий мав рацію, коли говорив про схожість їхніх вдач.

Сорот теж це відчував:

— Інтаре, — запитав він одного теплого вечора, коли хлопчисько влаштувався на підлокітті його старого, подекуди продертого, старанно й криво заштопаного самим же Інтаром крісла, — а до мене в учні ти б хотів піти?

Хлопчика це спантеличило:

— Але… шановний… Я ж уже навчаюся гончарної справи…

— А якщо я не про неї? — лукаво посміхнувся старий. Інтар здивувався:

— А тоді… яке в тебе ремесло? І хіба?..

— Хіба сліпий старий може навчити чого іншого, крім випрохування милостині? — посміхнувся Сорот. — А ти сам скажи, може чи ні…

І на долоні простяг Інтару мідяка.

Хлопчак здивовано закліпав:

— І що?

— Перевір свою торбинку при поясі.

— Ой! — Інтар послухався й переконався, що кинута йому вчора ввечері підпилим портовим вантажником мідна монета зникла. Торбинка висіла на поясі, як і раніше, устячко було затягнуте. Інтар навіть обмацав торбинку, шукаючи в ній дірки. Але вона була ціла.

— Як це вийшло? — дивувався Інтар.

І тут він згадав давні їхні зі старим розмови та враз усе зрозумів.

— Шановний! — вигукнув лунко. — Це ти?! То ти…

Сорот підняв ліву руку, закликаючи до мовчання:

— Ми звемося Невидимками, малий. Ми — я, Едрин, Айхам та інші. І в нас теж є своя гільдія. Як є і, — посміхнувся він, — у Збирачів, серед яких і твій друг Арим. І в інших, не надто шанованих законом.

— A-а… я чув про це… Це здорово! — зізнався Інтар.

— Ти так вважаєш? — підняв рунисті брови Сорот.

— Ще б пак! — труснув волоссям хлопчик. — Значить все, що ти казав мені тоді… Це все не просто слова, так? І я теж зможу стати одним із вас?

— Якщо не побоїшся.

Інтар не довго думав:

— Я не боюся! Я хочу, щоб у мене в руках була сила. Сила обводити круг пальця тих, які брешуть, що вони — єдиний правильний закон! Сила проти таких, як Наоб та Орам!

— Але на світі ж бувають і добрі трактирники, малий. І добрі стражники… Й добрі заможні люди, — зауважив старий.

— Ось коли одного такого зустріну, — пирхнув хлопчик, — то його й не зачеплю.

— А розрізняти як збираєшся? — поцікавився старий.

Хлопчик не знайшов, що відповісти.

— Інтаре, ми ж не святі, — серйозно промовив Сорот, — просто в нас таке ремесло. Може, воно й гірше за інші, а може, й ні. Сил і праці ми в нього вкладаємо багато, то правда…

— А я живцем на