Республіка Дракона - Ребекка Куанг

— Тоді продовжуй. Спробуй прикликати полум’я для мене. Лише трохи.

Жинь розкрила долоню й зосередила на ній погляд. Прикликала гнів, відчула, як жар згортається в самому нутрі. Але цього разу він не вийшов одразу неконтрольованим потоком, а показався повільним розлюченим горінням.

На долоні в Жинь спалахнуло невелике полум’я. І це був просто спалах, хоча вона могла збільшувати його розмір, або, якби схотіла, змусила б його стати меншим.

Жинь заплющила очі, повільно вдихнула. Обережно підняла полум’я вище. Одна стрічка вогню погойдувалася над її рукою, немов очеретина, аж доки Вейсжа не скомандував їй:

— Досить.

Жинь зімкнула долоню. Вогонь згас.

Лише після цього вона зрозуміла, як швидко билося її серце.

— З тобою все гаразд? — запитав Вейсжа.

Жинь спромоглася кивнути.

Його обличчя розпливлося в усмішці. Він був більш ніж задоволеним. Був гордим.

— Зроби це знову. Нехай вогонь буде більшим. Яскравішим. Надай йому форми для мене.

Жинь потупилася.

— Не можу. У мене немає такого контролю.

— Можеш. Не думай про Фенікса. Дивися на мене.

Жинь глянула йому у вічі. Його погляд став їй якорем.

З її кулака вирвався вогонь. Вона формувала його тремтливими руками, аж доки вогонь не став схожим на дракона, що звивався у просторі між нею і Вейсжею, змушуючи повітря тремтіти від жару.

«Більше, — сказав Фенікс. — Більше. Вище».

Його крики тиснули на межі її свідомості. Вона спробувала їх заглушити.

Вогонь не піддавався.

Жинь затремтіла.

— Ні, не можу… Не можу, ідіть звідси.

— Не думай про це, — прошепотів Вейсжа. — Дивись на мене.

Спершу Жинь злякалася, що їй це здалося, та все ж червона пелена під її повіками поволі розвіялася.

Вогонь зник. Жинь упала навколішки.

— Хороша дівчинка, — м’яко промовив Вейсжа.

Вона обхопила себе руками, розхитуючись на підлозі й намагаючись пригадати, як дихати.

— Можна тобі дещо показати? — запитав Вейсжа.

Жинь підвела очі. Він перетнув кімнату й підійшов до шафки, відчинив дверцята і витягнув пакунок, загорнутий у тканину. Коли він стягнув тканину, Жинь відсахнулася, однак побачила лише тьмяний блиск металу.

— Що це? — запитала вона.

Але вона вже знала. Вона де завгодно впізнала б цю зброю. Вона годинами задивлялася на цю сталь, на метал, поцяткований слідами численних боїв. Предмет був суцільно металевий, навіть руків’я, яке зазвичай робили з деревини, бо спірлійці потребували зброї, яка б не прогоріла вщент, коли вони її торкнуться.

Жинь відчула раптове запаморочення, не пов’язане з відмовою від опіуму, а навіяне раптовим і страшенно яскравим спогадом про те, як Алтань Тренсинь ішов хвилерізом назустріч смерті.

У її горлі піднялося шорстке схлипування.

— Звідки він у вас?

— Мої люди знайшли його в Чулуу Корікх, — Вейсжа нахилився й поклав тризуб перед Жинь. — Я подумав, ти схочеш мати його в себе.

Не розуміючи, Жинь дивилася на нього.

— Ви… Чому ви були там?

— Припини вважати, що я знаю менше, ніж насправді. Ми шукали Алтаня. Він був би, гм, корисним.

Жинь пхикнула крізь сльози:

— Ви думали, що Алтань приєднається до вас?

— Я думав, що Алтань схоче скористатися будь-якою нагодою перебудувати цю Імперію.

— Тоді ви зовсім його не знали.

— Я знав його народ, — сказав Вейсжа. — Я вів тих солдатів, які звільнили його з дослідної бази, і я допомагав тренувати його, коли він підріс досить для того, щоб битися. Алтань бився б за цю Республіку.

Жинь похитала головою.

— Ні, Алтань хотів лише все палити.

Вона потяглася, схопила тризуб і зважила в руці. Він незручно лежав у пальцях, заважкий спереду і химерно легкий ззаду. Алтань був значно вищий за неї, і зброя здавалася задовгою, щоб Жинь могла зручно нею замахнутися.

Тризубом не можна користуватися як мечем. Він не годиться для бічних ударів. Ним потрібно володіти з хірургічною точністю. І завдавати лише вбивчих ударів.

Жинь відсунула тризуб від себе:

— Я не повинна брати його.

— Чому?

Жинь заледве могла вимовити бодай слово, так гірко вона плакала.

— Бо я — не він.

«Бо це я мала померти, а він мав бути живим і стояти тут».

— Ні, ти — не він. — Вейсжа все пригладжував їй волосся однією рукою, попри те, що вже заклав його за вуха. Друга рука зімкнулася на її пальцях, міцніше стиснувши їх навколо холодного металу. — Тобі поліпшає.

Коли Жинь упевнилася в тому, що від твердої їжі її не знудить, вона приєдналася до Неджі, щоб нормально поїсти вперше за багато днів.

— Не чавкай, — весело промовив Неджа.

Жинь була надто заклопотана розриванням ще теплої булочки, тож не відповіла. Вона не знала, чи то їжа на судні була сміховинно смачною, чи просто вона так зголодніла, але та булочка смакувала їй краще за все, що вона коли-небудь куштувала.

— Гарний день, — сказав Неджа, поки Жинь ковтала.

На знак згоди вона лише видала неясний звук. Перші декілька днів вона навіть не могла витримати прямого сонячного світла надворі. А тепер, коли очі вже не пекли, споглядала яскраві води навіть не мружачись.

— Кітай досі дметься? — запитала вона.

— Відійде, — озвався Неджа. — Він завжди був упертюхом.

— Це ще м’яко сказано.

— Прояви трохи співчуття. Кітай ніколи не хотів бути солдатом. Половину свого життя він марив тим, щоб піти на гору Юелу, а не в Сінеґард. За покликанням він учений, а не воїн.

Жинь пам’ятала. Кітаю хотілося лише стати вченим, піти навчатися в академію на горі Юелу, вивчати природничі науки, або астрономію, або чим ще він захоплювався в той час. Але він був єдиним сином міністра оборони Імператриці, тож його доля була визначена ще до народження.

— Це сумно, — пробурмотіла вона. — Не треба змушувати себе бути солдатом, якщо цього не хочеш.

Неджа підпер підборіддя рукою.

— А ти хотіла?

Жинь вагалася.

Так. Ні. Їй навіть не думку не спадало, що вона могла стати кимось іншим. Вона не думала, що її бажання мають значення.

— Раніше я боялася війни, — нарешті промовила вона. — А потім збагнула, що мені добре вдається воювати. Я не впевнена, чи буду такою ж майстерною в чомусь іншому.

Неджа мовчки кивнув, споглядаючи річку й бездумно смикаючи парову булочку, так і не торкнувшись її.

— А як твоє… гм… — Неджа жестом показав на скроні.

— Добре. Зі мною все добре.

Уперше в житті вона почувала, що може контролювати свій гнів. Може думати. Може дихати. Фенікс досі був там, майорів у глибині її розуму, готовий вибухнути полум’ям, якщо вона покличе, але тільки якщо вона покличе.

Жинь опустила очі й побачила, що парової булочки вже немає. Вона схопила пальцями порожнечу. Шлунок відгукнувся на це бурчанням.

— Ось, — сказав Неджа. Він передав їй трохи прим’яту булочку. — Візьми мою.

— Ти не голодний?

— Зараз у мене не найкращий апетит. А ти якась виснажена.

— Я не забиратиму в тебе їжу.

— Їж, — наполягав він.

Жинь відкусила шматочок. Він ковзнув униз стравоходом і опустився в шлунок із дивовижною важкістю. Вона вже давно так не наїдалася.

— Як твоє обличчя? — запитав Неджа.