Республіка Дракона - Ребекка Куанг

Один. Два. Три.

Він продовжив гладити її по спині.

— Просто протримайся ще п’ять секунд. А потім ще п’ять. І так далі.

Чотири. П’ять.

А потім ще п’ять. І ці п’ять вдихів, яких навдивовижу виявилося вдосталь, були лише трішечки стерпнішими, аніж попередні.

— Ось так, — сказав Суні, певно, після того як десять разів порахував до п’яти. Його голос був такий тихий, що заледве чувся як шепіт. — Ось, поглянь, ти це зробила.

Вона дихала, рахувала й дивувалася, звідки Суні знав, що саме треба говорити.

Жинь замислилася, чи робив він це раніше з Алтанем.

— З нею все буде гаразд, — сказав Суні.

Жинь підняла очі, щоб глянути, до кого він говорить, і в тіні побачила Вейсжу.

Певно, він одразу зреагував на крики солдатів. Невже він стояв там увесь цей час, мовчки спостерігаючи за ними?

— Я чув, що ти вийшла подихати свіжим повітрям, — сказав він.

Жинь витерла долонею блювоту зі щоки. Вейсжа перевів погляд на її заплямований одяг, а потім знову на обличчя. Жинь не могла зрозуміти його ставлення до побаченого.

— Зі мною все буде гаразд, — прошепотіла вона.

— Справді?

— Я подбаю про неї, — сказав Суні.

Коротка пауза. Вейсжа коротко кивнув Суні.

Ще за мить Суні допоміг Жинь підвестися й повів її назад до каюти. Однією рукою притримував її за плечі, з теплотою, надійністю й заспокійливістю. Корабель налетів на сильну хвилю, і Жинь заточилася.

— Вибач, — сказала вона.

— Не вибачайся, — сказав Суні. — І не хвилюйся. Я тебе тримаю.

П’ять днів по тому «Нещадний» підплив до затопленого містечка. Спочатку, коли Жинь побачила верхівки будівель, що стриміли з річки, вона подумала, що то якісь уламки чи каміння. А потім вони підпливли достатньо близько, щоб вона розгледіла вигнуті дахи затоплених пагод, будинки під солом’яними дахами, що виднілися під водою. Ціле селище проступило перед нею крізь річковий мул.

А потім вона побачила трупи, майже з’їдені, роздуті та безбарвні, усі з порожніми очницями, бо осклянілі очі хтось уже встиг вигризти. Трупи заблокували річку й розклалися вже так сильно, що команді довелося скидати личинок, які раз у раз дерлися на борт.

Матроси вишикувалися на носі човна, щоб відсунути трупи довгими палицями і звільнити кораблю шлях. Трупи почали купчитися на берегах річки. Щоб «Нещадний» міг рухатися далі, кожні декілька годин матросам доводилося спускатись і відтягувати трупи на купи. Для цього обов’язку члени команди тягнули жереб.

— Що тут сталося? — запитала Жинь. — Мужвей вийшов з берегів?

— Ні. Прорвало дамбу. — Неджа зблід від люті. — Дадзі зруйнувала дамбу, щоб затопити долину Мужвею.

То була не Дадзі. Жинь знала, чиїх це рук справа.

Але невже ніхто інший про це не знав?

— Спрацювало? — запитала вона.

— Звісно. Це відкинуло війська Федерації на північ. Прорідило їхні ряди достатньо для того, щоб північні підрозділи їх розбили. Але потім повінь накрила ще не одну сотню селищ, і тепер декілька тисяч людей лишилися без даху над головою. — Неджа стиснув кулаки. — Як правителька могла так учинити? З власним народом?

— А звідки ви знаєте, що це була вона? — обережно запитала Жинь.

— А хто ще? Про такі серйозні речі має бути наказ згори. Еге ж?

— Звісно, — пробурмотіла вона. — Хто ще?

Жинь знайшла близнюків на кормі корабля. Вони сиділи на поруччі й не відводили очей від страхіття, що тягнулося позаду. Побачивши, як підходить Жинь, обоє зістрибнули додолу й повернулися, обачливо дивлячись на неї, мовби напевно знали, чому вона йшла на них.

— То як воно? — запитала Жинь.

— Не розумію, про що ти, — сказав Чаґхань.

— Ви також це зробили, — радісно сказала вона. — Не тільки я.

— Іди проспися, — промовив він.

— Тисячі людей! — скрикнула Жинь. — Потонули, як мурахи! Пишаєтеся собою?

Цара відвернулась, а Чаґхань обурено підняв підборіддя.

— Я зробив те, що мені наказав Алтань.

Жинь пирснула сміхом.

— І я також! Просто виконувала накази! Він сказав, що я маю помститися за спірлійців, і я помстилася, тож це не моя провина, бо Алтань сказав…

— Заткнися, — випалив Чаґхань. — Послухай… Вейсжа вважає, що це Дадзі наказала зруйнувати ті греблі.

Жинь досі хихотіла.

— І Неджа також.

Чаґханя немовби стривожили її слова.

— Що ти йому розповіла?

— Звісно ж, нічого. Я не дурепа.

— Нікому не можна говорити правду, — втрутилася Цара. — Ніхто в Республіці Дракона не повинен знати.

Звісно, Жинь це розуміла. Вона знала, як небезпечно давати армії Дракона причину відвернутися від Цике. Але тієї миті вона думала лише про одне: як жахливо смішним було те, що вона не єдина вчинила масове вбивство.

— Не хвилюйтеся, — сказала вона. — Я не скажу. Я буду єдиним чудовиськом. Лише я.

Близнюки були приголомшені, а Жинь не могла стримати сміху. Вона думала про те, якою була мить до удару хвилі. Цивільні могли готувати вечерю, гратися надворі, вкладати дітей спати, розповідати історії, кохатися, а вже наступної миті руйнівна сила води накрила їхні домівки, знищила селища й забрала їхні життя.

Ось який вигляд тепер мала рівновага сил. Такі, як вона, махнули рукою — і мільйони людей загинули в природній катастрофі, злетіли з шахової дошки світу, мов непотрібні фігури. Такі, як вона, шамани були дітьми — тупотіли навколо цілих міст, ніби навколо піщаних замків чи скляних будинків, ніби це просто сутності, які можна зробити ціллю і зруйнувати.

На сьомий ранок після того, як вони відпливли з Анькхілууня, біль затих.

Жинь прокинулася без гарячки. Без головного болю. Вона невпевнено ступила до дверей і була приємно вражена тим, що міцно стояла на підлозі, а світ не кренився й не кружляв навколо. Відчинила двері, вийшла на горішню палубу і вразилася, як чудово відчувати бризки річки на обличчі.

Її чуття загострилися. Кольори стали яскравішими. Вона відчувала запахи, недоступні раніше. Світ немовби існував у коливанні, про яке вона раніше не знала.

А потім вона усвідомила, що її розум належить тільки їй.

Фенікс зник. Вона відчувала, що бог досі десь там, на межі її свідомості, нашіптує щось про руйнування, намагаючись узяти під контроль її бажання.

Але цього разу вона знала, чого хотіла вона.

Вона хотіла контролю.

Вона була жертвою капризів бога, бо ослаблювала свій розум, відганяла полум’я тимчасовим і негодящим рішенням. Але тепер її голова була ясною, а розум тверезим, і коли Фенікс кричав, вона могла його заткнути.

Жинь попросила про зустріч із Вейсжею. Він відіслав за нею вже за декілька хвилин.

Коли вона прийшла до кабінету, він був там сам.

— Ви мене не боїтеся? — запитала вона.

— Я тобі довіряю.

— А дарма.

— Тоді я довіряю тобі більше, ніж ти довіряєш собі.

Він поводився як зовсім інша людина. Грубіяна мовби ніколи й не було. Його голос звучав так м’яко, так підбадьорливо, що Вейсжа раптом нагадав їй учителя Фейжика.

Жинь уже давно не думала про вчителя Фейжика.

Вона вже давно не почувалася в безпеці.

Вейсжа відкинувся на