Республіка Дракона - Ребекка Куанг
І, звісно ж, Алтань. Її видіння завжди поверталися до Алтаня. Іноді він горів на хвилерізі, іноді був прив’язаний до операційного столу, стогнучи від болю, а іноді являвся їй зовсім неушкодженим, але ці видіння завдавали найбільшого болю, бо тоді він із нею говорив…
Її щока досі горіла від сили Вейсжиного удару, але у видіннях її бив Алтань, жорстоко всміхаючись, коли вона тупо дивилася на нього.
— Ти мене вдарив, — сказала вона.
— Я мусив, — відповів він. — Хтось мусив. Ти цього заслужила.
Невже справді заслужила? Жинь цього не знала. Єдина версія правди, яка мала значення, була Алтанева правда. І в її видіннях Алтань вважав, що вона заслуговує смерті.
— Ти облажалася, — говорив він.
— Ти й близько не можеш того, на що був здатен я, — говорив він.
— Це мала бути ти, — говорив він.
І під усім цим невисловлений наказ: «Помстися за мене, помстися за мене, помстися за мене…»
Іноді швидкоплинні видіння перетворювалися на страшенно перекручену фантазію, у якій Алтань не бив її. У цій версії він натомість її любив, і його удари були виявом ніжності. Але вони були докорінно непримиренними, бо за своєю суттю Алтань був таким же, як і вогонь, що його поглинув: якщо він не палив усіх навколо себе, то не був собою.
Урешті з чистого виснаження приходив сон, але лише короткими гарячковими спалахами. Щоразу, виринаючи зі сну, Жинь прокидалася від власного крику, їй лишалося тільки кусати долоні й затиснутися в куток, де вона могла не здіймати галасу вночі.
— Іди до біса, Вейсжа, — прошепотіла вона. — До біса. До біса. До біса.
Але вона не могла ненавидіти Вейсжу, ні. Можливо, лише через виснаження вона так зачепилася за страх, тугу і гнів, що це стало їй випробуванням — чи зможе вона відчути щось інше. Але вона знала, що їй це потрібно. Вже кілька місяців знала, що вбиває себе і що їй бракує самоконтролю, аби зупинитись, і що єдина людина, яка могла її зупинити, померла.
Їй потрібен був хтось, кому до снаги контролювати її так, як цього не міг ніхто після Алтаня. Вона не хотіла цього визнавати, але знала, що в особі Вейсжі могла знайти свого рятівника.
Удень ставало гірше. Сонячне проміння перетворювалося на молоточок, що постійно стукотів по черепу. Але якби вона лишилася замкнена в каюті ще трохи, то точно збожеволіла б, тож Неджа провів її надвір, міцно тримаючи під руку, поки вони йшли на верхню палубу.
— Як ти? — запитав він.
Це було дурне запитання, поставлене радше щоб порушити тишу, бо її самопочуття мало бути очевидним: вона не спала, неконтрольовано тремтіла від виснаження й ломки водночас. Зрештою, Жинь сподівалася, що досягне межі, коли просто знепритомніє.
— Поговори зі мною, — сказала вона.
— Про що?
— Байдуже. Буквально про що-небудь.
І він почав розповідати їй придворні історії тихим шепотом, від якого в неї не боліла голова: буденні плітки про те, хто трахає дружину цього Воєначальника і хто справжній батько сина он того.
Жинь дивилася на Неджу, доки він говорив. Якщо вона зосереджувалася на його міміці, це відволікало її від болю, хай і лише на якийсь час. Те, як його ліве око розплющувалося трохи ширше, ніж праве. Те, як вигиналися його брови. Те, як шрами звивалися на правій щоці, нагадуючи макову квітку.
Він був значно вищий за неї. Їй доводилося закидати голову, щоб дивитися на нього знизу вгору. Коли він устиг так вирости? У Сінеґарді вони були майже одного зросту, майже однієї статури — до другого курсу, а потім він почав роздуватися зі сміхотворною швидкістю. Але ж у Сінеґарді вони були просто діти, дурні, наївні діти, які гралися у війну й ніколи всерйоз не вірили, що вона стане для них реальністю.
Жинь перевела погляд на річку. «Нещадний» плив углиб країни, піднімаючись за течією Мужвею. Він рухався у верхів’я річки зі швидкістю равлика, хоча люди біля коліс нестямно штовхали корабель крізь мулисту багнюку.
Вона придивилася до берегів. І не була певна, чи то їй примарилося, але що ближче вони підпливали, то чіткіше вона розрізняла невеликі фігурки, які рухалися на віддалі, немовби мурахи вгору колодою.
— То люди? — запитала вона.
Так, то були люди. Тепер вона бачила їх чітко — чоловіки й жінки зсутулилися під вагою мішків, які несли на плечах, малі діти пленталися босоніж уздовж берега річки, а малюків посадили в бамбукові кошики, прив’язані в батьків до спини.
— Куди вони йдуть?
Схоже, її запитання неабияк здивувало Неджу.
— Це біженці.
— Звідки?
— Звідусіль. Федерація спустошила не тільки Ґолінь Ніїс. Вони знищили цілі сільські місцевості. Увесь час, поки ми утримували ту марну облогу в Кхурдалайні, вони крокували на південь, витягуючи з селищ усі припаси, а потім спалюючи їх.
Жинь досі хапалася за те, що він сказав першим.
— То Ґолінь Ніїс не був…
— Ні. Навіть близько.
Жинь не могла навіть приблизно підрахувати кількість загиблих. Скільки людей жило в Ґолінь Ніїс? Вона помножила це на кількість провінцій і отримала майже мільйон.
Отже, тепер по всій країні нікарські біженці поверталися до своїх домівок. Приплив тіл, що линув зі спустошених війною міст до безплідних земель на північному заході, повернув навспак.
— «Ти питав, чи сильна моя туга», — процитував Неджа. Жинь упізнала рядок із вірша, який вона вчила ціле життя тому, плач за Імператором, чиї останні слова стали матеріалом для іспиту майбутніх поколінь. — «І я відповім: як річка навесні, що лине на схід».
Вони пливли вгору Мужвеєм, а юрби людей вишикувалися на берегах, простягали руки й кричали «Нещадному»:
— Будь ласка, лише до кордону провінції…
— Візьміть моїх дівчаток, лишіть мене, але дівчаток заберіть…
— У вас є місце! У вас є місце, щоб вас чорти забрали…
Неджа обережно потягнув Жинь за зап’ясток:
— Ходімо вниз.
Вона похитала головою. Вона хотіла бачити.
— Чому по них ніхто не надішле човни? — запитала вона. — Чому ми не можемо відвезти їх додому?
— Вони прямують не додому, Жинь. Вони тікають.
У її нутрі зародився страх.
— Скільки їх ще лишилося?
— Муґенців? — зітхнув Неджа. — Вони не єдина армія. Це розрізнені угруповання. Вони змерзли, вони голодні, вони в розпачі, і їм нікуди йти. Тепер вони злодії й бандити.
— Скільки? — повторила вона.
— Достатньо.
Жинь стиснула кулаки.
— Я думала, що принесла мир.
— Ти принесла перемогу, — сказав він. — А ось що трапляється потім. Воєначальники заледве контролюють свої провінції. Скорочення продовольства. Зростання злочинності, і йдеться не лише про бандитів Федерації. Нікарці готові перегризти горлянки одне одному. Від голоду й ти такою стала б.
— Тож ви гадаєте, що зараз слушний час для ще однієї війни.
— Ще одна війна неминуча. Але, можливо, нам вдасться не допустити наступної великої війни. Республіка не постане без болю. Але якщо ми зможемо виправити підвалини, якщо зможемо заснувати інституційні
