Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт
Дзвіночок викликав хазяїв. Почулися кроки, потім чоловічий голос:
— Хто там?
— Я запитати хотів…
— Ти хто?
— Я Інтар… Послухай, шановний!
Хвіртка відчинилась, потім щосили хряпнула.
— Я подаю тільки в Храмові дні!
Інтар ошелешено завмер, потім закипів від образи, застукав у двері кулаками, засмикав за шнур дзвіночка:
— Агов! Я не жебрак! Я в справі!
— Геть звідси, бо пса спущу! — пригрозив господар.
Його слова підкріпив басовитий сердитий гавкіт.
Інтар плюнув. Потім зі злості підібрав камінь, вишкріб на хвіртці зо два слова й підійшов до іншої. Але тільки смикнув за шнурок (такі тут були на кожній хвіртці), як із того боку почулася лайка, — видно, перемовини Інтара з сусідом змусили господаря й цього дому підійти до огорожі.
— Послухай, шановний! Я запитати хотів! — наново почав був хлопчисько, але на нього знову полилася лайка.
— Забирайся, бурлако, щоб і носа твого не було на нашій вулиці! Тут уночі наші пси бігають, навмисно випускаємо, щоб таких, як ти, зустрічали, вони від тебе й кісток не залишать!
Хлопчисько тільки рукою махнув, сам вилаявся з досади й повернувся до Ренні:
— У, гади… Собаку спустити пригрозили. Вирішили, що я жебрак. Я їм сказати намагався, а вони… Кажуть, тут ночами псів спускають…
Малюк злякано охнув:
— І що ж тепер? Утікати? Розірвуть же, що їм!
— Утікати… — повторив Інтар і поринув у задуму.
Ренні з тугою озирнувся навсібіч. Паркани, паркани, паркани… Куди не глянь, паркани… Ховатися нікуди. А піти з цієї вулиці кудись іще — вже бракувало сили. Малюк понуро міркував, як сказати про це Інтару, а ще — про те, що той, звичайно, однаково потягне його за собою… Це важко, але набагато гірше, якщо не потягне…
— Думаєш, тут у всіх дворах собаки? — запитав раптом Інтар.
— Напевно. А що?
— А те… Якщо де собаки нема, можна було б просто у двір перелізти. Дивися, каміння ж нерівне… Ти як зі своєю ногою, здолав би таку огорожу?
Ренні замислився, прикинув. Важко, але все-таки краще, ніж знову кудись бігти.
— Якби ти мене позаду підсадив, то зміг би.
— Ну от…
— Але що ми за огорожею робитимемо? Нас же побачать.
— Нє-а. Вже темно. Ми почекаємо, поки всі вгамуються, та заберемося туди. Там до світанку посидимо, вони собак заберуть, ми виліземо назад… І тоді вже почнемо про Айхама розпитувати!
Ренні стомився, голова була як чавунна. Його запекло хилило в сон, нога боліла. Інтар, втім, почувався не краще. Він розумів, що брести кудись іще, де можна влаштуватися й поспати до ранку, було б набагато розумніше та безпечніше, ніж лізти в чужий двір, але в хлопчиська вже підгиналися ноги.
— Ну, так що? — запитав він у малюка.
Той кивнув і позіхнув.
— Ага, давай… А як ми довідаємося, де немає собаки?
— А просто! — Інтар схопив зо три чималі камінці та пожбурив у одні ворота, в інші…
Не встиг порахувати до трьох, як по всій вулиці зчинився такий гавкіт, що хлопчиська мимоволі заткнули вуха. Про те, щоб зрозуміти, в якому дворі не сполохався вірний блохастий страж, і мови не було…
А потім почали ляскати двері. Схвильовані люди вирішили з’ясувати причину переполоху. Дехто просто вибіг у двір, але інші подалися й на вулицю.
Інтар ледь устиг відтягти Ренні вбік: вони розпласталися на землі біля паркану й чоловік у самій сорочці й високих чоботях, що вибіг з найближчого двору, хлопців не помітив.
Чоловік той наблизився до ще одного, який теж вийшов із дому. Про щось заговорив з ним, той вказав кудись на протилежний кінець вулиці, обидва подивилися туди.
І тут Інтар звернув увагу: з двору, хвіртка якого залишилася відчиненою, не чувся гавкіт. Ось де собаки нема, вирішив хлопчисько. І поки господар і його співрозмовник не озирнулися, Інтар знову схопив Ренні за руку та потяг у двір.
Вони вбігли і завмерли: на ланцюзі в глибині двору сидів кошлатий пес, який здався хлопчиськам величезним.
Він сидів, мовчки дивився на них і так само мовчки щирився.
— Ма-а-амо… — пробурмотів Ренні, задкуючи. Але тут за парканом почувся чийсь голос, тож Інтар вирішив, що йде господар, і з переляку потяг Ренні до воза, який стояв біля паркану.
— Лізь мерщій!
Малюк поповз, Інтар — за ним.
І зрозумів, що зробив дурницю: пса спустять, раз він тут є. Ти ба, мовчить! Тварюка, видно, навчена, дарма не дзявкає! А ось візьме, витягне та порве…
У двір зайшли. Господар. Хлопці чули його буркотіння, навіть побачили ноги, коли він проходив повз них. Інтар видихнув і завмер. Може, чоловік не відразу пса спустить?
Хлопчик припав до землі. Вона була нерівна, дрібні грудочки, тверді, мов камінці, кололи тіло.
А власник будинку все не йшов, стояв, роздумував про щось…
Тим часом загальний гавкіт потроху почав вщухати. Хазяї, не виявивши на вулиці нічого небезпечного, вгамували собак й самі розходилися по домівках.
Хлопці сподівалися, що й чоловік, у чийому дворі вони сиділи, повернеться в дім, але той спочатку пройшов до собачої будки…
— Він пса відпускає! — охнув Ренні у вухо Інтару.
— Так і знав! Біжімо!
