Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya

   Вієро сподівався побачити хоча б щось, щоб зорієнтуватися у місцевості, але чим далі вони пливли, тим більшим ставав туман і тим сильніше небо затягувалося сірими хмарами, закриваючи собою Діри – тіні. До речі про діри. Наскільки мені відомо, вони служили в’язницею для Вищих духів і Хранителів. Це були страшні місця, деколи сама берлога Хаоса, де кожен, хто туди потрапляв, стикався з власними страхами і тінями минулих помилок. Ходили чутки, що Природа саме туди відіслав Почуття. Та точно сказати ніхто не міг. Навіть Святі.

   Бель відчула, як тяжкі краплини дощу каміннями падають на її голову. Сильний вітер свистів під вітрилами, а хвилі розгойдували корабель на Вічному морі. 

-Ніко, ти ж наче Святий, так?- Звернувся до нього Вієро.- То, може, ти трохи вгамуєш цей шторм?

-Авжеж.- Ніко лише стиснув плечима і заплющив очі, концентруючись на воді, так як без Священної Води у Колбі, його дар був не таким потужним, як раніше.

-В нього і без того замало сил.- Втрутилася Мірабель.- Я зроблю це.

   Вона піднесла руки до повітря. Потік вітру закружляв навколо неї, а потім вирвався з її рук неосяжною силою, розганяючи хмари на небі і відкриваючи вид на рожевий світанок. Величезна морська хвиля вдарилася об корабель, нахиливши його у бік, а через мить Вічне море було таким тихим і спокійним, що здалося, що шторм був лише сном. Ніч залишала їх так само, як вони – Танкервіль. На горизонті з’явився порт, наповнений безліччю військових кораблів і суден для перевезення вантажів. А за ним виднівся ліс з багатьма деревами, що з корінням були вирвані з-під землі і з багатим розмаїттям рослин над землею. Це були Летючі Ліси і чому така назва, думаю, ви вже здогадалися. Мешканцями цієї країни були Ліафари. Вони мали великі і білі янгольські крила і Ксифоси – зброю, що могла будь-кого позбавити фізичного тіла, залишаючи тільки душу. Ці істоти народжувалися для того, щоб стати воїнами і часто, проходячи практику в Коронарних Лісах, залишалися у рядах Королівської Гвардії. 

   Вієро пришвартував корабель у найбільш віддаленому місці порту, не зводячи очей з суден, що мали доставити у володіння Розаліни.

-Як їй вдалося переконати Летючі Ліси стати на її бік?- Ніяк не міг він зрозуміти.- Не хочу сказати, що погоджуюся з їх думкою про те, що Ліафари повинні проходити службу у Коронарних Лісах, але віддавати зброю і техніку – це вже занадто. 

-Це не має значення.- Мірабель роздивлялася дерева, що знаходилися над її головою.- Головне те, що тут теж небезпечно. І нам слід бути якомога непомітними.

   Вона доторкнулася до вологого коріння одного з дерев, що росло нижче за інших, раптово помітивши на стовбурі білий аркуш паперу, що, схоже, занесло сюди вітром. Бель обережно зняла його, читаючи дивне оголошення.

-Це кінець…- Промовила вона, не зводячи очей з паперу.- Ми в розшуку.

-Що?- Вієро вихопив аркуш і не повірив своїм очам – на ньому був зображений він разом з Мірабель, а зверху, великими червоними літерами було написано:

«Обережно! Королева Танкервілю зникла в невідомому напрямку разом з братом короля Танкервілю. Вони можуть нести небезпеку і перебувати де завгодно. За голову королеви Мірабель назначена велика винагорода. За голову і Вієро Дьярві, нагорода подвоюється» 

-Хіба Касалін не мав бути в Коронарних Лісах?- Запитав Вієро.

-Мав. І, схоже, моя пожежа не допомогла.- Бель розчаровано зітхнула.- Що він зробить з Джозі?

-Що завгодно.- Вієро розгнівано розірвав оголошення.- Молодець, Бель. 

-Пробач. Я гадала, що все під контролем. 

-Під контролем Касаліна?

-Мені шкода…

-Слухайте, якщо ви так і продовжите сперечатися, вас точно залишать без голів і, можливо, одразу у цьому лісі.- Урвав їх Ніко.- Зберіться і не панікуйте. В будь-якому випадку нам доведеться перечекати в Летючих Лісах, бо це найкращий вихід з цієї ситуації. Зараз ми доберемося до столиці і знайдемо безпечне місце. Всім все зрозуміло?

-Так…- Відповіла Мірабель, витріщаючись на шматочки паперу.

-Чому б нам просто не сховатися в світі людей?- Запропонував Вієро.

-Тому що там ми точно не знайдемо жодної зачіпки щодо елемента.- Бель, не контролюючи це, доторкнулась до своєї сумки, крокуючи вперед і залишаючи позаду розірваний квиток до смерті.

-А в Елемстоуні ми можемо не знайти своїх голів.- Дорікнув Вієро.- Тож, який в нас план?

-Залишаємось в Летючих Лісах. Хтось точно має допомогти…- Вона одразу змінилася в обличчі.- Зачекайте…

-Що таке?- Ніко озирнувся по сторонам.

-Це дивно, але… У день весілля гвардієць, що допомагав мені злізти з коня, сказав, щоб я декого знайшла.- Задумливо мовила Мірабель.- Він наче знав, що я зібралася тікати. 

-Гаразд.- Ніко вигнув брову.- І кого він сказав шукати?

-Дівчину. Здається, Лелейн…- Вона намагалася пригадати ту розмову.- Лелейн…

-Ітаніта?- Вієро підійшов ближче до неї.

-Точно! Лелей Ітаніта. Саме так він і сказав.

-А вам не здається, що це черговий прийом Розаліни?- Спантеличено запитав Ніко.- Все занадто дивно зійшлося.

-Ти взагалі в курсі хто така Лелейн?- Звернувся Вієро до Ніко.

-І гадки не маю.

-Ти ж Святий. Хіба тобі не відомо все і про всіх?

-Може ти нарешті розкажеш нам хто ж ця загадкова дівчина?- Сказала Бель до Вієро, не даючи Ніко відповісти. 

-Чотири роки тому, у столиці Летючих Лісів відбулася спроба перевороту.- Почав розказувати Вієро.- Тоді незадоволені Ліафари вийшли на центральну площу, щоб прибрати голову парламенту Летючих Лісів – Джаю Милосердну.

-Так. Про це весь Елемстоун говорив.- Перебила його Мірабель.- Але я не зовсім розумію до чого тут Лелейн.

-Вони влаштували протест, щоб їх перестали відправляти на службу до Коронарних Лісів.- Він продовжив.- Їм набридло, що їх власна армія знаходилася в жахливому стані. І знаєте хто очолив цей протест?