Глиняні ноги - Террі Пратчетт
Ваймз узяв персня і потер його пальцем. Це був перстень-печатка з гербом. Час, потертість і безпосередній контакт із тілом капрала Ноббса зробили цей герб майже геть нерозбірливим.
— То ти — носій клейнодів, Ноббі.
Ноббі кивнув.
— Але я маю від них спеціального шампуня, ваша милосте.
Ваймз зітхнув. Він був чесною людиною. Він завжди відчував, що це — одна з найбільших вад його характеру.
— Коли знайдеш момент, заскоч до Коледжу геральдистів на вулиці Моллімоґ, добре? Візьмеш із собою цього персня і скажеш, що це я тебе послав.
— Е...
— Все гаразд, Ноббі, — запевнив Ваймз. — У біду ти не втрапиш. Принаймні велику.
— Як скажете, ваша милосте.
— І ти не повинен як заведений повторювати «ваша милосте», Ноббі.
— Так точно, ваша милосте.
Коли Ноббі пішов, Ваймз сягнув під стіл і витягнув пошарпаний примірник «Книги шляхти Твурпа»[34] — чи, як він волів визначати її для себе, путівника по кримінальному світові. На цих сторінках було не знайти мешканців міських нетрів — зате вистачало їхніх домовласників. І в той час, як проживання в цих нетрях вважалося цілком достатнім підтвердженням кримінальних нахилів, володіння цілою такою вулицею чомусь легко відчиняло двері на найвишуканіші аристократичні вечірки.
За нинішніх часів нові редакції довідника виходили, схоже, щотижня. Що ж, принаймні в одному Дракон мав рацію. Схоже, всі в Анк-Морпорку прагнули мати набагато чистішу кров, ніж та, що дісталася їм від батьків.
Ваймз відшукав статтю «Де Ноббси».
Там і справді був той клятий герб. З одного боку щита підтримував гіпопотам — імовірно, один із королівських гіпопотамів Анк-Морпорка, а отже, пращур Родріка та Кіта. З іншого ж боку був якийсь бик із таким виразом морди, що одразу змушував згадати Ноббі; він тримав золотий анк — напевне крадений, адже це був герб де Ноббсів. Поле щита було червоно-зеленим; також на ньому містився білий шеврон з п’ятьма яблуками. Як вони стосувалися мистецтва війни, лишалося загадкою. Можливо, це був якийсь вид візуального чи вербального каламбуру, від реготу з якого в Коледжі геральдистів аж по стегнах себе ляскали — хоча якби Дракон надто сильно ляснув себе по стегну, в нього могла б відвалитися нога.
Уявити ушляхетненого Ноббса було неважко. Адже єдиним недоліком Ноббі в цьому плані було лише те, що він мислив надто дрібними масштабами. Він нипав по хатах і привласнював дешевий непотріб. Якби він нипав по континентах і привласнював цілі міста, в процесі винищуючи мешканців, то став би опорою суспільства.
Статті «Ваймз» у книзі не було.
Некривосудний Ваймз не був опорою суспільства. Він власноруч убив короля. Це було необхідно зробити, але суспільство — яким би воно не було — не завжди шанує тих, хто робить або говорить те, що необхідно зробити чи сказати. Він стратив і ще декого, що правда, то правда, але місто прогнило, одна за одною тривали ідіотські війни, ми практично були частиною Ханойської імперії. Часом суспільству потрібен загальновизнаний негідник. Історія потребувала хірургічного втручання. А єдиним хірургом під рукою іноді виявляється доктор Відітни-Голова. В сокирі є щось остаточне. Але вбий одного лихого короля, і всі назвуть тебе царевбивцею. Причому ж не те щоб царевбивство було твоєю звичкою абощо...
У бібліотеці Невидної академії Ваймз відшукав щоденника старого Кам’янолицого. Поза всяким сумнівом, той був жорсткою людиною. Але ж то були жорсткі часи. Він писав: «У вогні боротьби викуємож Нову Людину, що не-служитиме Старій Брехні». Проте стара брехня урешті-решт перемогла.
Він сказав людям: ви вільні І вони закричали «ура», а тоді він показав їм ціну свободи, і вони назвали його тираном — а щойно його зрадили, вони стали бігати по колу, як зрощені в курнику курчата, що вперше побачили великий зовнішній світ, і кинулися назад у тепло та зачинили двері..
Біп-біп-біп-дзинь!
Ваймз зітхнув і витягнув свій органайзер.
— Так?
— Запис: зустріч із шевцем, друга по обіді, — повідомив бісик.
— Ще немає другої години, і, в будь-якому разі, це на вівторок, — сказав Ваймз.
— То мені викреслити це зі списку «Заплановане»?
Ваймз поклав дезорганізованого органайзера назад до кишені й іще раз визирнув у вікно.
Хто мав мотив отруїти Правителя Ветінарі?
Ні, так цю справу не розкусиш. Можливо, якщо пройтися передмістям, обмеживши розслідування приземкуватими старенькими пані, які нечасто виходять з домівок з усіма цими наклеєними поверх дверей шпалерами і таким іншим, то вдасться відшукати людину, яка не має відповідного мотиву. Але Патрицій так довго лишався живим завдяки тому, що завжди облаштовував справи в такий спосіб, щоб майбутнє без нього несло ще більше загроз, ніж його перебування при доброму здоров’ї.
Тож наважитися на вбивство Ветінарі міг лише божевільний (а, бачать боги, Анк-Морпорк нестачі в них не відчував) — або особа, абсолютно впевнена в тому, що коли місто розсиплеться, вона стоятиме на самісінькій верхівці гори уламків.
Якщо Фред мав рацію — а сержант зазвичай добре відчував хід думок пересічного громадянина, бо ж і був пересічним громадянином, — такою особою був капітан Морква.
От тільки Морква був одним із дуже нечисленних мешканців міста, які любили Патриція.
Звісно, був і ще дехто, хто міг би мати зиск.
«Прокляття, — подумав Ваймз. — Це ж я, чи не так...»
У двері знову постукали. Цього стуку він не впізнав.
Він обережно відчинив.
— Це я, ваша милосте. Малодупко.
— Ну то заходьте, — Ваймзові приємно було відчувати, що на світі є ще щонайменше одна особа з іще більшими, ніж у нього, проблемами. — Як його високість?
— Стабільний, — сказав Малодупко.
— Мертві теж стабільні, — зауважив Ваймз.
— Я маю на увазі, що він живий, ваша милосте, — сидить і щось читає. Пан Пончик приготував йому якусь липку гидоту зі смаком водоростей, а я змішав дещицю глубулової солі. Ваша милосте, пригадуєте старого з будинку на мосту?
— Якого ста... А. Так, — здавалося, це було казна-як давно. — Що по ньому?
— Ну... Ви звеліли за це взятися, і... я зробив кілька зображень. Ось одне з них, ваша милосте, — ґном передав Ваймзові майже всуціль чорного прямокутника.
— Цікава річ. Де ти це взяв?
— Е... вам доводилося чути про пам’ять очей небіжчика, ваша милосте?
— Припустімо, Малодупку, я малоосвічений.
— Ну... дехто подейкує...
— Хто «дехто»?
— Дехто, ваша милосте. Ну, знаєте, —
