Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець

— Знаю я, хто він такий, і то краще за тебе, — стара чаклунка акуратно склала рукавички і сховала їх до вишитої торбинки, котра нагадувала радше музейний експонат, аніж ужиткову річ. — Дбай за своє товариство. Не розчаровуй мене, дитино. Ті, хто зробив це, переважно шкодували згодом.

Варта звела брови від неочікувано нахабних настанов.

— Я тут не для того, щоб когось задовольняти чи розчаровувати, — відповіла вона, намагаючись не поступатися спокоєм Златановій родичці.

— Це ти так думаєш. Зрештою, єдина твоя справа — задовольняти інших, — гмикнула Графиня і, відрахувавши кілька купюр, поклала їх на круглий столик біля свого крісла. — Дякую, Алебардо Дунан. Я зазирну наступного місяця.

Варта мимоволі помітила, що купюри — не чеські крони, а євро. І не дрібні.

— Доброго дня тобі та вітання Златанові, — додала чаклунка з погордою й повільно підвелася.

Алебарда стирав покришену крейду з паркету: вочевидь, перед тим він наносив складне заклинання, а такі, як Варта знала, вимагали ретельних і акуратних схем — бракувало лише кількох розчерків у повітрі, як у бойовій магії. Пан Дунан підійшов до старої чаклунки і хотів підтримати її, проте та лише відмахнулась.

— Привіт, — алхімік нарешті зиркнув на Варту, коли його родич і Графиня вийшли до коридору. — Ну оце ви вчасно прийшли.

— Привіт, — дівчина опустилась у крісло, з якого щойно підвелася гостя. — Що ти таке для неї робиш?

— Графиня порається в саду з отруйними зіллями, — хлопець стер останній знак на гладенькому паркеті й краплі поту, що виступили в нього на чолі, всипаному ластовинням. — Я зачакловую рукавиці. Дуже потужними закляттями, щоб ніяка проява їх не взяла.

— Садові рукавиці за... — Варта зиркнула на плату Графині. — Там же більше за сотню євро?

Алебарда ніяково всміхнувся.

— Куди більше. Пані має можливості реалізовувати всі свої забаганки. Ми отримуємо платню і виконуємо, що вона скаже. І не лише вона, — алхімік сів, підібгавши ноги, і подивився на Варту. — Не люблю хвалитися, проте до нас часто звертаються по допомогу. Закляття Дунанів стійкі й добротні — ірландські сімейні фішки дісталися з моїми предками Чехії і змогли скласти конкуренцію тутешнім. А я не люблю працювати на людей, тож краще так. Родинний бізнес, якщо можна це так назвати.

— Розумію. Львівські алхіміки теж намагаються якомога менше взаємодіяти з людьми... Хоча я працювала в кав'ярні зі світлим, — Варта пригадала Евереста, — і він доволі прихильно ставився до свого оточення. Навіть до мене.

— Святенник? — Аль зиркнув на Варту.

— Ні, адекватний доволі. Якби не він, ще хтозна, чи ми зі Златаном пережили б фінал Гри...

— Уже все? Чешете язиками без мене? — похмурий глава темних прихилився до одвірка й зиркнув неприязно. — Стара звихнута, Вартко. Більше її слухай.

— Я помітила, — відказала дівчина. — Вона виклала Алебарді гору грошей за нещасні садові рукавички!

— От якби ж то були хоч рукавички судді! — чаклун широко всміхнувся. — Коротше, Алю, я приніс мапу з правками. Хочу, аби ти сьогодні підключив своїх. Бо Лукаш комизиться, як вовкулак безмісячної ночі.

— Що, знову батьки? — співчутливо спитав алхімік.

— Та світляче кодло його зна! — обурився маг. — Він останнім часом узагалі від рук відбився. Ти не зважай, Вартко, — кинув до чаклунки. — Лукаш не дурний, але відколи його батько опинився в правлінні — а він дуже туди пнувся, — то і його самого часом плющить. Усе переймається, аби на репутацію сім'ї чогось не кинути.

— Не думаю, що розкриття справи таємничих зникнень стане плямою на репутації, — зауважила Варта й пригадала: — Я, здається, бачила його батька на зборах правління. Говіркий пан. Доволі приємний.

— Чого про Лукаша не скажеш, — додав алхімік без тіні злості.

Глава темних примостився на підлозі біля Алебарди і розгорнув мапу. Дівчина опустилася на паркет і придивилася: на сплетінні празьких вулиць червоніли дві точки. Зовсім як під час Гри.

— То що нам усе це дає? — вона тицьнула пальцем і окреслила центр міста.

— Це, Вартко, наші зачіпки, — чаклун притиснув мапу п'ятірнею, ніби хотів охопити все й одразу. — Щезники. Один світлий, один темний. Лукаш спробує через батька донести інфу до фракції. Бо напряму — мертва справа. У нас жодних доказів на руках, щоб заїкнутися про екстрену ситуацію. Ще й усі показилися з тим з'їздом!

— Ми підемо на правий берег, — відказав Алебарда. — Треба навідатися сюди і сюди, — він тицьнув чорним маркером у мапу біля однієї з червоних плям. — Якщо вважати, що вони обрали собі історичний центр, то наше коло суттєво звузиться. Я попрошу Наґінату...

— У вас алхіміків називають на честь холодної зброї? — поцікавилась Варта, пригадавши, що у Львові темні алхіміки традиційно отримували імена на честь металів та сплавів. — Чи це сімейне?

— Натка-Наґінатка — його велика, донедавна таємна любоу. Але ще не сім'я, — протягнув Бурштин знущально. — А буде таким неспішним, то я її свисну собі!

Алебарда провів поперед себе крейдою — задвигтіли крихітні столи, стільці, вітрина, а тоді незрима енергія сконцентрувалася супроти мага, і того відтіснило аж до одвірка. Він злегка вдарився об двері, проте у відповідь оглушливо розсміявся.

— Гарно концентруєш силу, — похвалила Варта. — Не зачепив жодної вітрини.

Алхімік обтер руки від крейди вологим рушником, кашлянув і тихо додав:

— Натка — моя далека сестра. Вона стільки разів посилала Амброжека, що йому аж недобре стає, якщо в неї налагоджуються стосунки з кимось іншим.

— Від кого чую, — «Амброжек» на колінах підповз назад до мапи і посерйознішав. — Добре, тоді Натку от сюди. Куза і Ґлефа — в отой паб над річкою.

— Куза нікуди не йде, — заперечив Алебарда. — Вона досі неповнолітня.

— Я б тобі сказав, де вона буває, твоя неповнолітня, але ти почервонієш ще більше за свою футболку, — шпигнув його Амброз.

— Куза нікуди не йде, — відказав Алебарда і все одно почервонів — бліда веснянкувата шкіра стала зовсім помідоровою, ніби він випив півбанки гострого соусу.

— Я можу піти замість неї, — запропонувала Варта, подумки підставляючи людське ім'я до образу глави темних, щоб таки називати його Амброзом.

— Ні, — заперечив