Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець
— Як бачиш, нічого, — крізь зціплені зуби відповіла вона, притискаючи похололі пальці до місця, позначеного серцем. Пульсація всередині розкочувалася дедалі відчутнішими хвилями.
— Дай мені кілька хвилин, — озвався алхімік. — Треба перевірити одну ідею. Нікуди не йди.
Варта кивнула й розпласталась у кріслі. Подумки полічила до ста й задумалася, за що світляча алхімея наклала на неї таке вигадливе закляття, адже то була випадкова сутичка і вони ніколи не бачилися раніше. А скидалося на те, що її люто ненавидять.
...— Сакре Кьор, — безапеляційно заявив львівський алхімік, коли знову вийшов на зв'язок. — Старовинне французьке закляття, яке є в списку цьогорічних тестів для вищих алхіміків.
З його рівного тону й по-світляцьки прісного вигляду дівчина не могла зрозуміти, наскільки це погано. Колишній колега дивився на неї кілька секунд, ніби вишукував докази власної правоти на Вартиному обличчі.
— Слухай, Тарновецька... — Еверест заправив волосся за вуха і подався ближче до камери. — У тебе є хтось?
— Тобто? — сторопіла вона, очікуючи будь-чого, окрім такого питання.
Алхімік клацнув язиком.
— Симпатія. Коханець. Любов твого життя... Хтось, із ким тебе пов'язують сильні емоції.
— Ну, припустімо, що є, — неохоче відповіла Варта. — Хтось із цього.
Еверест гмикнув.
— Ну звісно... Гаразд. Тоді рухаємося далі. Сакре Кьор — закляття, яке спершу може бути непомітним. Воно створює зв'язок з особою, до якої ти прив'язана емоційно. А тоді дозволяє тому, хто його наклав, вистежити цю особу. Власне, у Франції це закляття винайшли, щоби виводити на світло невірних у подружжі... — Еверест затнувся. — Гаразд, це зайві деталі. Воно зникає, якщо вбивають носія чи його пасію. І послаблює носія, аж доки...
— Доки той сам не помре, — здогадалася Варта. — Усі старовинні закляття до біса схожі у прагненні закатрупити когось.
— Саме так. Тому краще зруйнувати твоє серце, перш ніж це станеться.
Чаклунка не стримала усмішки, настільки кумедно звучала у вустах Евереста фраза «зруйнувати твоє серце». Алхімік не зауважив цього — здавалося, він міг говорити на будь-яку тему однаково рівним тоном із характерними нотками осуду. Варті ще згадалися слова світлої про те, що вона, темна зловмисниця, приповзе до неї на колінах.
— У мене є доповнення, — додала дівчина. — Того дня, коли мені дісталося це «серце», напали й на особу, з якою в мене... зв'язок. Але «вбили» його тінь.
— Якщо ми говоримо про одну й ту ж особу, то я цілком розумію, чому нападники не усвідомили, що мають справу з тінню, — іронічно посміхнувся Еверест. — Але той, хто прокляв тебе, точно помітить, що Сакре ще діє. Як тобі взагалі вдалося так нарватися? Це не та магія, яку використовують у випадковій сутичці, Тарновецька.
— Можу тебе запевнити, то була випадкова сутичка. Можливо, в тутешніх алхіміків свої методи вітати небажаних гостей... То як його зняти? — спитала Варта. — Підозрюю, моя магія тут до одного місця.
— Так, потрібен алхімік. Темний чи світлий — байдуже, але вельми сильний алхімік, — Еверестова усмішка стерлася, поступаючись стурбованості. — Знайдеш такого? Бо часу мало.
— Сьогодні зустрічаюся з темною тусівкою Праги. Думаю, хтось там зможе простягти мені павутину допомоги... Достатньо сказати їм, що це таке?
— Так. Скажи ще, що вже третій рівень і безвузлова конструкція. Краще напийся сили під зав'язку, бо ця штука може виснажувати швидше, ніж ти думаєш. У разі чого — звертайся.
— Сподіваюся, мені більше не доведеться звертатися з такими питаннями.
— Гаразд. Суто з цікавості: коли розіб'єте Сакре Кьор, напиши, як швидко щез той знак. Я ніколи не бачив, як ця штука працює. Науковий інтерес.
— Добре. Я тобі навіть фото своїх побитих ребер скину, — пообіцяла Варта. — Якщо твоя світла душа витримає таку картину.
— О, — алхімік смачно потягнувся. — Якщо рухатися в такому напрямку, то моя світла душа має ще й втішитися, що нехорошій темній дісталося.
— Від неї самої, — Варта пригадала не вельми приємне розбивання вузла.
— За моєю настановою.
— То от який був твій задум! — награно обурилася чаклунка.
— Атож! — Еверестове лице втратило спокійно-осудливий вираз і освітилося напрочуд сонячною усмішкою. — Бувай, Тарновецька. Не вмирай, будь ласка.
***
— Це мій друг Златан, — представив їх численному товариству Бурштин, — він празький, але тут не жив майже, тому з нами не тусувався. А це його подруга Аґатка, і вона зі Львова, де Гра закінчилась, і завдяки їй ми втерли носа світлякам!
Товариство озвалося схвальними вигуками.
— Я ніяким боком не Аґатка, — буркнула чаклунка. — Аґата, чи краще Варта.
— Тоді за нашу нову знайому Вартку! — Бурштин не здавався в намаганні перекрутити її ім'я.
Темні підштовхнули до них два високі кухлі, і за мить дівчина опинилася в тісному колі незнайомців.
— Ти у Львові глава? — спитав довготелесий алхімік із плямами від крейди на веснянкуватому носі.
— Ні, наш глава — Тайфун Первак... — пробурмотіла дівчина.
— Як вам вдалося перемогти? — подалася вперед азіатка, чия рука вельми недвозначно обвивала руку довготелесого алхіміка.
— Рутмера Чорногірна ще не передає комусь свого крісла? — пробивалися під сплетіннями рук двоє відьом-близнючок.
— Ви надовго до нас?
— Тепер працюєте на Конгломерат?
— А львівські світляки такі ж нахабнющі, як тутешні?
— Ті дикі монголи зі сходу вас не дуже дістають? Вони зовсім знахабніли...
Порада Евереста подіяла: напившись удосталь енергії перехожих, Варта змогла не лише почуватися краще, а й спокійно піти на зустріч, де сподівалася знайти допомогу від алхіміків. Проте кількість питань змусила її розгубитися.
— Подуріли чи що? — раптом гаркнув Бурштин, і всі притихли. — Не даєте гостям ні слова вставити! Чи ви погано знаєте: найкраще розкрутити гостя на історію, коли він уже достатньо... що-о?
Темні озвалися дружнім реготом. Златан цокнув своїм кухлем об кухоль дівчини і підморгнув їй. Варта пригубила келих. На її смак, напій нічим не вигравав у мішанини з львівських пабів, але вона вирішила не говорити про це чехам, котрі пишалися своєю випивкою й ревно оберігали легенди
