Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець

— Гей, а я його знаю. Це Янко, з Натчиного універу. А другого не бачив раніше...

Тим часом цей самий Янко з солідно закривавленим носом і маг, з яким вони щось не поділили, поповзли до дверей пабу під пильним поглядом бармена.

— Ось так: викликають на дуель, — гарячково прошепотів Амброз, постерігаючи за рухом у пабі. — А тоді — пшик! І нема.

— Але ті, без аур, на місці, — відказала Варта, яка вся ніби перетворилася на шпичаки напруги.

— Це наразі... Алебардо, ти пасеш трійцю. Ми прогуляємось, — Амброз обмінявся сторожкими поглядами з алхіміком і потягнув чаклунку до дверей. Звичайні люди в пабі не звернули особливої уваги на спалах сутички і занурились у свої розмови, ніби не сталося геть нічого. Світ довкола них почасти згладжував те, що стосувалося чарівницького боку, — і всім це було лише на руку. Хоча інколи Варті здавалося, що люди надто занурені у власні мушлі, тож привернути увагу може лише те, що торкається їх особисто. Як-от кулак у носа.

Варта і Амброз знайшли дуелянтів просто за пабом, в обчухраному дворі, з одного боку підпертому вкритою графіті стіною, а з другого — оточеному сітчастим парканом.

— Що, вже весь гонор розгубив? — спитав маг у свого суперника. — Чи ти тікатимеш від виклику?

Алхімік не відповів, витираючи ніс від крові. Хитало його помітно.

— Спостерігай, — Амброз тримав чаклунку за руку, мов лещатами. — Нам треба дочекатися появи тих трьох...

— Я так не думаю, — дівчина вирвалася не без допомоги підсилення і вистрибнула з-за рогу, гукаючи з фальшивою радістю: — Агов! Та чи не Янко це?

Алхімік глипнув на неї. Він кліпав часто-часто і пробелькотів щось ледь чутне.

— Таки Янко. Сто років не бачилися! — Варта вдоволено вивільнила павутину і дозволила тій стікати донизу, аби атакувати в будь-який момент. — Гей, шановний! — вона зиркнула на мага, перекошеним лицем котрого можна було розлякати всіх відвідувачів пабу. — Ти зовсім совісті не маєш, що чіпляєш того, хто на ногах ледь стоїть? Вважай, що я — його заступниця. Давай розберемося з цим швидко.

***

Варта силкувалася пригадати все. Вона прокручувала події в голові знову і знову. Але думки не виводили із замкненого кола. Наче перед нею лежали розсипані пазли з різних наборів, які не підходили одне до одного. А половини взагалі не було.

Ось вони з Амброзом і Алебардою спостерігають за тим, як маг викликає алхіміка на дуель.

Ось під стіною з постерами сидять ті троє — який, у біса, вони мали вигляд?

Ось вона виходить уперед, щоби стати імпровізованим заступником і спантеличити суперника.

Ось атакує мага. Той відповідає. Доволі сильний, але не винятковий.

Ось павутина хльоскає, мов батіг. Рука мага повисає безвільно, але він віддячує такою морозною хвилею, що у Варти лід пливе по шкірі вгору аж до ліктів і обпікає незгірше за вогонь.

Ось Янко зовсім поруч. Просить про щось. Нічого не розуміє. Він же бачить Варту вперше.

Ось Амброз заступає її, грубо відштовхує і гаркає щось гнівне.

Ось між його могутніми руками поблискує енергія, аж зрима від напруги. Іскрить і обпікає.

Ось усе закручується, мовби Амброзова несподівано шалена сила стягує до себе видиме і невидиме. Але суперник кидається вперед — атака вислизає вниз. Земля довкола двигтить.

Ось Янко волає.

Ось хвиля холоду від потилиці до п'ят. Ірраціональний страх, який піднімається зсередини.

Три тіні за спиною. Шелест. Погляд через плече. Три тіні й очі-криниці. Очі-криниці надто стрімко наближаються.

І — провалля.

...Амброз і Варта повернулися до тями посеред того ж подвір'я. Вони сиділи поруч, приперті спинами до розмальованої стіни. Ні сліду незнайомого мага. Ні сліду алхіміка Янка. Ні сліду сутички. Ні сліду трьох тіней. І жодного обличчя в пам'яті.

Алебарда знайшов їх першим. Він спантеличено тер перенісся і твердив, що гадки не має, коли й куди зникла трійця з пабу. Ніби вітром звіяло.

— Чортівня, якщо треба це якось назвати, — відказав глава темних. — Я був там — і наче не був! Вартко, а ти що — хочеш демонам душу віддати? Куди рвонула, коли я наказав спостерігати?

— У мене немає часу на це, — відрубала дівчина. — Якби я змогла вибити правду з того мага...

— Якби було так просто — взяти винного й вибити з нього правду, — то ми вже зробили б це і без сторонньої допомоги! Якби не клятий туман...

— Це трохи скидається на суддівську силу, — зауважила чаклунка, пригадуючи моторошне вміння Златана уповільнювати час і наказувати будь-кому зробити будь-що. — Але ті троє... Ні. Вони не судді, — дівчина досі не могла позбутися відчуття страху, глибинного й непояснимого, що опанував її, коли трійця з'явилася посеред сутички. Ні колишній глава, ні Берток із його погрозами не пробуджували в ній нічого схожого.

— Ясна річ, що нє, — огризнувся Амброз. — Я бачив не раз, як Златан робить оце: клац-клац, усім слухати мене. Судді стирають усе начисто: ти слухаєшся їхнього наказу, а потім навіть не пригадаєш, що відбувалося. Трійця ж...

— Вони самі як у тумані, правда? — дівчина примружила очі, щоб упевнитися, що із зором усе гаразд і він ігнорує лише викрадачів. — У житті такої магії не бачила! Алю, може це бути якесь хитромудре закляття алхіміків?

— Якби я вмів отак працювати з чужим сприйняттям, уже був би мільйонером, — протягнув Алебарда, кривлячи тонкі губи. — Янка шкода.

— Ми не знаємо, де він, — зауважила дівчина, кидаючи погляд на екран мобільного.

Минуло лише десять хвилин відтоді, як вони покинули паб. Трійця з'явилась і змусила їх провалитися в пітьму щонайпізніше хвилини три тому. Дівчину аж тіпало від думки, що вона була цілковито беззахисна й безтямна перед суперниками, які могли зробити що заманеться. Поранити її. Убити тут же. Чи забрати з собою.

Проте вони не зробили нічого. Варта не знала, як це розуміти. Утім, те, що вони з Амброзом живі, вселяло надію, що й зниклі чародії — не трупи на дні Влтави.

Можна було б кинутися навздогін, але куди й за ким? Сплетіння вуличок старого міста і його несподівані повороти нагадували лабіринт, тож дівчина була певна, що швидше загубиться тут сама.

Варта вперла кулак у бік, притулилася плечем до шорсткої стіни,