Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець

Варта смикнула павутину і вшкварила мага легким сплетінням енергії.

— Їй-богу, я певна, що з такими замашками на тебе запасти важко, — процідила вона крізь зуби.

— Та ні, він дуже популярний, — відказав Алебарда, поки глава темних розтирав почервонілу від удару руку. — Коли нам було років по шістнадцять, Амброжек часом заводив собі одну пасію на правому березі і двох на лівому. А ще йому трапилось якось цілий місяць зустрічатися зі світляною алхімеєю.

— Вона що — не помітила, хто це такий? — здивувалася Варта.

— Це було давно, — відмахнувся маг. — Я їй так сподобався, що все інше не мало значення. Утім пропоную, панове, повернутися до нагальних справ. До яких моє особисте життя не належить. Я ж іще маю потім пригостити Вартку мохіто. Відерцем мохіто, так?

— Ні, — заперечила чаклунка. — Не маєш.

Проте глава темних уже схилився над мапою.

Щось підказувало Варті, що він пропустив її слова повз вуха. Поки Алебарда й Амброз за відомою лише їм схемою розподіляли точки, куди вони сьогодні відправлять празьких темних, чаклунка написала Златанові.

Той подався до тутешніх відьом по зілля. Обіцяв, що перестріне її перед початком дуелі. Але тупа шпилька підозри вже озивалася поколюванням зсередини.

«Усе скасовується. Увечері розповім», — відписав чех на її питання про те, що-де-коли.

Дівчина перечитала повідомлення тричі.

— Пане глава, — вона поторсала того за плече. — А чи заведено у вас тут скасовувати дуелі?

— А на біса викликати, щоб потім скасовувати? — визвірився Амброз. — Треба думати, що робиш.

— Може, правління якось регламентує дуелі?

— У тебе дуже дивні уявлення про магічне правління, Вартко.

— Авжеж. У нас деякі маги його легендою вважають!

— Ну, у вас і про Вартових не чули. Суддів, напевне, зараховують до напівміфічних створінь, — Амброз знову схилився над мапою, але пробурмотів: — Скажу тобі так: довкола нас дуже багато дивини, Вартко. Краще повірити в її існування, хоча б про всяк випадок, аніж потім дивуватися.

***

— Загалом, старовинні закони — це переважно зайві проблеми, та цього разу вони зіграли на нашому боці, — із широкою усмішкою повідомив Златан увечері, коли заливав окропом чай в улюблених смугастих чашках. — Кандидат він — офіційний кандидат зі світлого боку чеської фракції. Тож його життя цінне, як драконова луска. Отже, доки не відбудуться вибори, жодних дуелей та інших ризиків. Тільки порошинки здмухувати й павутину полірувати! Наше щастя, що судді зі спостерігачами вчасно нагадали цьому панові про його особливі обставини. Мені казали, що характер у нього — слати всіх лісом разом з їхніми законами, але не цього разу. Не в статусі кандидата.

Маг поставив чай перед Вартою, впав у крісло й сперся ліктями на стіл, а тоді захихотів, наче школяр, який успішно здійснив капость. Дівчині зненацька здалося, що його тіпає.

— Що ж, на одну проблему менше, і ми можемо знову зайнятися справами, — видихнула вона з полегшенням.

— Ідете сьогодні з Амброжеком на пошуки підозрілих кадрів? — спитав чех.

— З нами хочеш? — дівчина сподівалась, що так і буде.

— Хочу, але не можу. Плани на вечір. Аби пролити світло на наші біди.

— Тоді я з тобою.

У голосі друга прослизнула іронія:

— І підведеш главу темних?

— Він і без мене добре впорається. У нього там цілий клан войовничих чесько-ірландських алхіміків.

— Будь ласкава, піди з ним сьогодні.

Варта подивилася на напружену спину мага. На те, як він повільно розмішує цукор у чаї. Але думками, певна річ, блукає деінде.

Цок-цок-цок.

— Златане, — дівчина порушила тишу першою, — що, в біса, відбувається?

— Нічого вартого твоєї уваги.

Цок-цок-цок.

— Ага. Авжеж.

Вона підійшла до столу й спинилась у мага за спиною.

— Мене цікавить, що ти робиш? Що закручується поза моїм полем зору, поки я вислуховую ляси твого друга і вплутуюся в незаплановані пошуки?

Златан понурив плечі.

— Після Гри я попросив тебе повірити мені. Після моря брехні — я ризикнув попросити про довіру...

— І отримав її, хіба ні? Тому годі заливати мені цю пафосну фігню, — дівчина підійшла до Златанового крісла ззаду, сперлася руками на плечі мага і стиснула їх. — Ти отримав довіру й дещо більше. Та я готова була повернутися в минуле і позбутися всього!.. Тому було б справедливо, аби ти теж довіряв мені. Так далеко не заїдеш. Розповідай. Зараз же, Богуміне.

Маг опустив голову ще нижче і мовчав, як здалося Варті, по-мученицьки довгу хвилину, за яку дівчина подумки вже перебрала кілька варіантів, як послати його під три чорти з усіма цими недомовками. А тоді Златан заговорив:

— Щоб ти не підозрювала мене у всіляких нехороших речах... Зі мною насправді дещо негаразд. Суто фізично. Я стараюся це виправити. Тому так часто відлучаюся.

— Що вже сталося? — Варта відразу ж уявила кілька варіантів, хоча природно (чи радше неприродно) міцне здоров'я магів нечасто здавалося перед людськими хворобами.

— Нічого критичного. Я здатен це владнати. Чуєш, Аґато?

— Чую, — відповіла вона, приємно здивована тим, що чех нарешті дав їй бодай якусь відповідь щодо своїх нескінченних таємних справ. — А я вже була вирішила, що тебе знову хтось убити намагається.

— Цього теж не варто відкидати. Утім, раніше смерть завжди тинялася поруч — і я звик до неї. Тепер же й пожити хочеться... Отож! — стрепенувся Златан і продовжив із несподіваним запалом: — Давай я швидко збігаю у справах, а ти — у розвідку з Амброзом. А потім — запрошую тебе до одного ресторану з терасою на даху. Там розкішні десерти й краєвид на нічну Влтаву. А ще — о, слухай, ми ж забули піти до пінгвінчиків!..

— Гос-споди, годі вже! — Варта нахилилася над кріслом, пригладила магові кучері і вловила знайомий запах — свіжі нотки шампуню, який вони обоє використовували після приїзду до Праги.

— Уже розчарована? — хлопець задер голову і подивився на чаклунку з гарячковим блиском у розширених, мовби від страху, очах. — Уже не виправдав твоїх сподівань?

— Швидка допомога, це терміново. Здається, у