Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець

— Щось геть не схоже, щоби ваші переймалися зникненнями, — зауважила Варта Бурштинові, коли увагу присутніх перетягнув на себе Златан, котрому талант оратора, здається, дістався у спадок від давньогрецьких предків. Чех, звісно, відхрещувався від грецького коріння, але форма його носа якось наштовхнула Варту на таку думку, і відкинути її було важко.

— Ну а що їм — сидіти й тремтіти? — гмикнув глава темних, окидаючи зал вдоволеним поглядом господаря ситуації. — Про проблему ми знаємо. Шляхи розв'язання шукаємо. Але відпочинок увечері ніхто не скасовує.

— Ми постійно наглядаємо за містом. Але намагаємося не зчиняти паніки, — втрутилася худорлява азіатка й присіла поруч, шумно сьорбаючи коктейль, з якого стирчали барвисті трубочки. — Я Наґіната, — вона простягла руку Варті. Рука, бліда і тонка, з синявими прожилками, видавалася слабкою, але потиск був сильним.

— Ти глава алхіміків? — вирішила Варта і задивилася на екзотичне обличчя дівчини: гострі риси, чорне волосся й тендітність, розбавлені широкою усмішкою, що геть не асоціювалася зі стереотипами про стриманість азіатів.

— Ні-ні, рулить Аль, а я так, за компанію, — Наґіната похитала головою і, помітивши Вартий уважний погляд, гмикнула: — Якщо цікаво, якими на вигляд можуть бути діти в родині з японською, чеською та ірландською кров'ю, то ось тобі я, — вона дзвінко розсміялася, схопила чаклунку за лікоть і прошепотіла їй на вухо: — Не питай, як це сталося!

— У нас іще справа до вашого глави, — озвався Златан з іншого кінця зали після чергового запитання.

— Ага, — блискавично зреагував Бурштин. — Лукаше, Алебардо, Брусінко! Сюди ходіть!

Крихітна відьма, котра рухалася крізь натовп із гордістю королеви, довготелесий розгублений алхімік, якого Варта запримітила ще раніше, й похмурий чорнявий чаклун пішли разом з ними до закритого залу пабу.

— Тут можна і про справу, — глава першим розвалився на довгій дерев'яній лавці під стіною. — Сідайте! Чого повставали?! Тепер ми маги круглого столу!

— Цей стіл не круглий, — зауважив алхімік.

— Алебардо, не переч главі своєму! — чаклун не знітився і ляснув рукою по квадратній стільниці. — Златеку, Вартко, будьте як удома. Це мої найближчі заступники.

— З Алем ми знайомилися. Кілька років тому, — відказав Златан, сідаючи під стіною. — Як Натка?

— Тусить і веселиться, — хлопець густо зашарівся й махнув рукою в бік залу. — Отже?

— Отже, в нас тут справи, пов'язані з Конгломератом.

— У тебе? — похмурий чорнявець, якого представили як Дуката, недовірливо примружився.

— Дукате, слухай, — втрутився Бурштин, — Златек — наш прямий зв'язок із суддями. У разі потреби він тебе покладе однією атакою. Я на собі перевіряв.

Маг цвиркнув щось крізь зуби й хижо посміхнувся:

— Я не проти подивитися, як він це зробить. Та поки що такої потреби не бачу.

— Тоді ми порозуміємося, — відповів Златан і почав розповідь про суддів, утрачені артефакти й майбутні вибори глави.

Свій інтерес у ролі Вартового чех не озвучував. Варта втручалася зрідка: дозволила другові вести розмову, а сама роздивлялася нових знайомих. Чорнявий маг слухав уважно, але з таким виглядом, ніби подумки нашпиговував Златана смертельними атаками. У півтемряві залу Варта часто ловила на собі погляд розкосих очей відьми з ягідним іменем, але та сиділа найтихіше, час від часу здмухуючи кульбаб'ячі кучері з обличчя. Алебарда, симпатичний блондин, часто тер довгого тонкого носа — чаклунка зрозуміла, чому його лице в плямах від крейди. Наґіната казала, що це глава алхіміків, тож до нього чаклунка й вирішила звернутися з проблемою клятого серця.

— Лади! Що думаєте? — темний глава повернувся до друзів, коли історія скінчилася.

— Тхне смаленим — у справи Конгломерату пхатися, — похитав головою Лукаш і наморщив носа.

— Сказав син правлінця! — загиготів Бурштин.

— Не переоцінюй роль сина правлінця в роботі фракції, — глухо відповів чорнявець. — Сам знаєш, мій найбільший контакт із Конгломератом — набори марципанів, які нам із братом присилали на Різдво.

— Овва, а нам ніколи не присилали! Як завжди, відьом ігноруєте?.. Поза тим, молодший шабаш у справі, — відказала Брусінка поважно. — Чує моє серденько, що вам не обійтися без відра правдоводу. А ви, яко причетні до правління, маєте чим платити, чи не так? — очі відьми вкотре зустрілися з Вартиними.

— Алхіміки можуть доєднатись. Тільки не забувай про нашу справу, Амброзе, — тихо кинув Алебарда. — Я б не покладався так на підтримку глави світлих.

— Гаразд. Думки розходяться, — чародій повернувся до Варти і Златана. — Але я скажу ось що. Мій кредит довіри ви маєте. Навіть ти, вар'ятко, котра тікала, ніби очманіла, — він підморгнув дівчині. — Тож ми працюватимемо разом. Але! Треба допомогти у відповідь. Ви вже чули: у нас народ зникає безвісти.

— Ми не маємо на це часу, — відрізала чаклунка. — Наші пошуки слід закінчити до рівнодення у вересні. Чому б вам не звернутися до фракції, чи хто там має відповідати за збереження ладу?

— Вартко, а не дратуй мене, добра будь, — Бурштин згасив усмішку. — Думаєш, я ще не вирішив, що робити, аби ми всі залишились у виграші?

— Вирішив чи ні, — втрутився Златан, — але передусім — хранителів мені знайди.

— Я не забув прохання, стариганю. Власне, їх і шукати не треба, — глава темних підхопився з лавки і опустив руку на плече Лукаша. — Правда, пане Горачеку?

Поки похмурий маг підтверджував свою належність до роду хранителів, Варта раптово відчула, як сили покидають її: мовби хтось відкрив невидиму діру всередині, куди тікала вся енергія.

— Слухайте, — втрутилася дівчина, впираючись обома руками в стільницю, щоб не вгатитися в неї чолом. — Не хочу переривати ваш обмін люб'язностями і пошук крайніх, але мене трохи прокляли місцеві світляки. Треба, щоб хтось допоміг із цим розібратись... Алебарда, наприклад?

— Тебе що?.. — сторопів Златан. — Коли? — він схопився з лавки.

— Сакре Кьор, — видушила із себе Варта, коли маг і білявий алхімік наблизилися до неї. — Третій рівень, безвузлове.

— Сакре?.. — Алебарда наморщив чоло, зовсім як Еверест удень. — Це ж із цьогорічних іспитів... — його обличчя з розгубленого стало зляканим. — Та ну, бути не може! Як ти ще на ногах стоїш?

— Зі страшними зусиллями, — зізналася Варта й спробувала всміхнутись,