Усі птахи в небі (ЛП) - Чарлі Джейн Андерс

Теодольф проводив тижні, шпигуючи за двома дітьми, слухаючи всі їхні розмови, вдома і в школі. Він паркувався через дорогу біля їхніх будинків і підслуховував їх — як разом, так і окремо. Він роздирав свої мізки, намагаючись придумати їм смерть, яка не потребує його практичної участі — дотримуючись вимоги на заборону вбивства дітей, — але це було все одно що розповідати собі якусь детективну історію. Щось художнє. Він уявляв, що діти лягають у лісі разом, де Лоуренса може вкусити змія, а потім Патриція може спробувати витягнути отруту з нього і випадково отруїтися сама. Але цього не могло відбутися, тому що Патриції було заборонено ходити в ліс, і вона була напевне єдиною дитиною на землі, яка підкорялася своїм батькам. Теодольф все одно сподівався, що Патриція колись збунтується, і жорстоко розчарується пізніше.

Зараз, після декількох тижнів сидіння у своєму офісному кріслі, слухаючи голос Бреда Хомнера про уявні бажання його тіла, Теодольф просто хотів це закінчити. Це був найдовший час, який він провів, не вбивши когось, і його руки постійно хотіли зробити щось подібне. Він сидів на факультативних зустрічах і уявляв собі, як буде мучити пана Дона Глукмана, вчителя математики, зберігаючи його подовше живим.

Найгіршим було те, що Теодольфу довелося давати поради щодо статевого дозрівання, якого він особисто не переживав.

Люсі Додд отримала шлунковий грип — це не було роботою Теодольфа — і був потрібен учитель англійської на кілька днів. Теодольф зголосився добровільно. Це давало йому ще один шанс вивчити свою здобич, оскільки Лоуренс і Патриція були у цьому класі.

Всі діти явно з нетерпінням чекали на оголошення про відсутність вчителя, щоб вони могли зникнути. Коли ж вони побачили, що зайшов Теодольф, який носив чітку чорну сорочку, збігаючі чорні штани та червоний галстук — всі зітхнули з розчаруванням — з тієї чи іншої причини Теодольф став найпопулярнішим членом викладацької команди в цій школі, і ніхто не хотів загвинчуватися проти нього.

— Більшість з вас мене вже знає, — сказав він, стикаючись поглядом з кожним спохмурнілим обличчям по черзі.

Лоуренс і Патриція сиділи за окремими столами, не розмовляючи один з одним, навіть не дивлячись один на одного, хіба що дівчина кидала на хлопця швидкі косі погляди. Хлопчик вдавав, що читає "Листи Скарлетт".

Трейсі Бурт прочитала уривок, який вона запам'ятала, з ідеальною дикцією та усмішкою, наповненою керамічними дужками на щоках. Тоді Теодольф розпочав дискусію про Хестер Прінне, яку несправедливо обвинуватили у відьомстві і спалили, незважаючи на її пуританську мораль, а потім запитав у Лоуренса.

— Пане Армстед. Як ви думаєте, суспільству потрібно палити випадкових відьом заради соціальної єдності?

— Що? — Лоуренс підстрибнув так невдало, що його крісло упало на підлогу разом з усіма його книгами. Всі засміялися і почали кепкувати.

— Мені шкода, — сказав Лоуренс, збираючи свої речі. — Я не знаю, що ви маєте на увазі.

О так, сказав собі Теодольф. Ви прекрасно знаєте, про що мова.

— Розумію. — Теодольф зробив замітку у журналі, ніби щось записав щодо хлопчика. — Як щодо вас, міс Дельфін? Як ви думаєте, випадкове спалювання відьом допомагає з'єднати суспільство разом?

Патриція втратила дихання. Тоді віднайшла його і підняла очі на Теодольфа зі стійкістю, якою він не міг не захопитися. Її тонкі губи виштовхнули відповідь.

— Ну, — сказала Патриція. — Суспільство, яке повинне палити відьом, щоб триматися разом, це суспільство, яке вже зазнало невдачі, просто воно ще не знає про це.

Після цього Теодольф зрозумів, що якщо він успішно закінчить цю місію, то раз і назавжди відновить свою професійну самоповагу.

Сніговий шторм почався через кілька тижнів після того як Лоуренс більш-менш припинив бачитися з Патрицією. Вона прокинулася, коли Берклі влаштувався на її вигнутому лікті та плечі, і визирнула у вікно, не встаючи з ліжка. Земля та небо відображали один одного як два аркуші білого паперу.

Патриція здригнулася і натягнула ковдру на голову. Потім прийняла найгарячіший душ, який могла витримати, і вперше у цьому році оділа теплі шкарпетки. Вони вже не підходили розміром.

Мати Патриції вже була на місці, а батько запустив свій ноутбук і вже відкрив кілька папок, тому Патриція могла не говорити з ними про погоду. Але Роберта спустилася десь посередині сніданку і просто дивилася на Патрицію, нічого не кажучи, що було трохи моторошно. Нарешті Роберта пішла до Елленбурзького ліцею, і Патриція почала надіятися, що Кентерберійська академія закриється через сніг.

Цього не сталося. Патриція дісталася до школи в седані тата і ледь не зламала шию на слизьких сходах. У Патрицію хлопці кидали сніжки з дрібним гравієм, але вона не оберталась і не звертала уваги — інакше стане для них ще цікавішою мішенню.

— Міс Дельфін, — глибокий голос у майже порожній роздягальні зупинив Патрицію. (Багато дітей залишилося вдома.) Патриція повернулася до пана Роуза, керівника з кістлявим обличчям, яке висіло над смугастим шиферним костюмом.

— Умм... Слухаю.