Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

— А уяви собі їхні пики! Та ще цьому й заплатити крамареві доведеться, він же його так не відпустить!

Ренні теж пирхав, ковтаючи величезні шматки:

— Ще б пак! Здорово ти це вигадав!

— Але нам пощастило, що цей таким жадібним виявився! Якби обернулось інакше, ніколи в житті б нам цього кошика не поцупити.

Вони сиділи в підворітті, поки не наїлися. Неподалік стрибав обдертий горобець. Інтар кинув йому жменю крихт. Горобець поклював і радісно зацвірінькав.

— Як думаєш, що він каже? — поцікавився Ренні.

— Ну… — Інтар розгубився. — Що їсти хоче… ще…

Малюк помотав головою:

— Нє-а. Ти прислухайся. Він співає: «На-на-на!»

Горобець, ніби на підтвердження слів Ренні, знову зацвірінчав. Інтар з подивом зрозумів, що малюк правий.

— Ага, схоже! Здорово ти це помітив!

— У нас на селі птахи всю весну так співали… Раділи… — Ренні зітхнув. — У нас тільки люди погано живуть, а навколо так гарно… От зараз усе зелене, ласкаве…

— Що ласкаве? — Інтар засміявся. — Трава, чи що? А чи дерева?

— Ага, — без образи відповів Ренні. — Трава лоскоче ноги й долоні, якщо погладиш її. Ласкава. А дерева самі гладять гілками по голові. По-доброму так.

— Я й дерев до пуття не бачив, — пробурмотів Інтар.

Горобець і далі повторював свою немудру пісеньку.

— Цвірінчиш… — Інтар спостерігав за ним. — Ще б пак! Будь-хто, коли не голодний, співатиме… Чому ні?

І тут звідкись спорхнув ще один горобчик, зовсім худий, обскубаний. Він застрибав навколо, витяг шию та зацвірінчав іще голосніше й радісніше за першого.

_У-у-у, дають! — в один голос вигукнули захоплені хлопчиська. Ренні накришив ще хліба й погодував другого співака.

Вони сиділи й милувалися горобцями, поки не помітили, що похолоднішало: подув рвучкий вітер і стало незатишно.

Інтар вирішив: час іти далі.

— Підіймайся, Ренні, годі ледарювати. Їжі в нас на дорогу повно. Ну, тепер ми цю Гончарну вулицю вмить знайдемо!

Хлопці бадьоро вирушили в дорогу та випадково збилися з шляху й приблукали зовсім не туди, куди було потрібно. Стомилися кружляти й плутатись, але знайшли все-таки потрібний напрямок і спробували проїхатися — причепились до візка, що їхав у потрібний бік. Однак візник зігнав їх батогом, і, на лихо, Ренні не встиг ухилитися: удар збив його на землю, й малюк довго ревів, сидячи на бруківці. А потім виявилося, що він насилу може ступити на ногу: чи то звихнув, а чи ще й щось гірше, але боліло так, що хоч кричи. Інтару все-таки вдалося підвести його. Ренні чіплявся за плече приятеля й то стрибав на здоровій нозі, то намагався йти, але виходило кепсько, і в малюка очі знову наповнилися слізьми.

— Ти ж мене не залишиш тут самого, авжеж? — раптом почав допитуватися він, міцно вчепившись в Інтарову сорочку, коли хлопці вкотре сіли на землю перепочити. — Не покинеш? Я сам боюся!

— Та хто тебе кидає… Ну, заспокойся… — тут Інтару подумалося, що Сорот, мабуть, зовсім змучився (ще б пак! Замість обіцяних двох днів Інтар блукав казна-де вже третю добу й не те що повертатися не готувався, а навіть не добрався, куди обіцяв), може, погано йому, та й мамка…

Про мамку подумав — і зовсім кисло зробилося. Так, без Ренні він, можливо, вже нинішнього вечора до місця дістався б, цього Айхама розшукав…

Залишити, малюка тут, чи що? Знайти затишну місцинку, їжу, а по дорозі назад забрати?

Але тут Ренні мовби підслухав Інтарові думки й запхинькав знову:

— Правда ж не покинеш? Інтаре… Мені страшно! І боляче! Я без тебе тут зовсім не зможу!

— Заспокойся! Сказав же — не кину! Я думаю, цить!

Ренні принишк. Інтар теж мовчав, час від часу чухаючи потилицю. Хоча думати особливо не було про що — малюка тут не покинеш, він і так уже з переляку зеленіє, виходить, треба разом іти. І Ренні з хворою ногою стрибатиме від будинку до будинку по всій Гончарній вулиці? Ні, так не піде… І він не піде, й ця справа так не піде… А йти найкраще в найбільшу майстерню! Уже там мають усіх своїх знати!

Інтар прийняв рішення й підвів Ренні.

— Ну, вперед! Ми не кури, й тут нічого не висидимо!

Малюк послухався.

На щастя, Гончарна вулиця була вже недалечко. Розпитуючи перехожих, Інтар і Ренні дісталися туди на заході сонця, щоправда, зовсім знесилені. Сутеніло, стало досить холодно, але це не вгамувало Інтарової радості від того, що нарешті вони наблизилися до мети.

Вулиця була схожа на інші в ремісницьких кварталах: із дво- і триповерховими, доволі старими будинками й просторими дворами, що ховалися за високими огорожами, складеними з необтесаних кругляків. Відтоді, як посутеніло, вона спорожніла, й Інтарові сподівання на майстерню не справдилися: двері всіх майстерень було вже замкнено, як і двері будинків, і двори.

— І що тепер? — запитав Ренні, який, мов гусеня, підібгав одну ногу. — Ти ж хотів розпитувати…

Інтар крутив головою, шукаючи хоч когось, аби запитати. Але на жаль, єдиною живою істотою тут був облізлий кіт, який поволі прямував бруківкою.

— Хотів, — буркнув хлопчик. — Було б у кого…

— Може, постукаємо?

— Думаєш? Ну… — Інтар посадив приятеля на землю, підійшов до першої-ліпшої хвіртки й постукав. Потім помітив шнур від почепленого, мабуть, з іншого боку