Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт
— Агов, де тут Гончарна вулиця?
Дівчинка з побоюванням глянула на нього:
— Там, далі! Прямо! — міцніше схопила свого глека та кинулася бігти.
— Налякав ти її… — зауважив Ренні.
— Угу, я ж казав: вигляд у нас із тобою…
— Так отож. А я їсти хочу…
Інтар згадавши, як рудий стражник загріб його заощадження, й від злості копнув якогось кругляка, охнув, застрибав на одній нозі.
— Ти ногу забив? — стривожився Ренні. — Сильно?
— Ні. Не надто…
— А ти чого? Через свої гроші, так? — здогадався малюк.
— Ага…У, гади…
— Га-а-ди… — протяг погоджуючись Ренні й відразу скрикнув: — Ой, дивися!
На місці відкинутого Інтаром каменя виявився кошіль: з вигляду новий, тугий, із оксамиту.
— Нічого собі! — син Івини схопив подарунок долі. — Хтось його тут приховав! Невже з грішми? — він потрусив кошіль і відразу розчаровано протяг: — Ет, не таланить! Порожній!
— Зовсім? — Ренні потягся до знахідки, взяв її в Інтара з рук, розкрив, перевірив, навіть вивернув.
— Зовсім, — і зітхнув.
У животі запекло ще дужче. Стало кривдно так, начебто його обікрали. Малюк уже розмахнувся, щоб викинути кошіль, але Інтар перехопив його руку.
— Стривай!
— А чого чекати? Навіщо він нам такий?
Інтар засміявся:
— Придасться! Я дещо придумав… Ходім-но звідси.
Ренні послухався: він уже почав вважати Інтара набагато розумнішим за себе. А в того й справді виникла ідея, котру хлопчисько й прошепотів приятелеві на вухо. Ренні засміявся — йому сподобалось. Із кошелем морочитися довелося недовго, а потім малюк міцніше затис його в руці, й вони з Інтаром почали відшукувати підходящу крамницю.
Ковбасна виявилася аж у кінці довжелезної вулиці, там, де її перетинала інша, широченна, що вела, мабуть, до самих міських воріт. Пішки цією вулицею не ходили, й була вона зовсім уже без кінця-краю. В іншому випадку хлопчаки охоче подивилися б на возіїв, вершників, кучерів на передках карет і колясок та поважних панів усередині. Але зараз їх набагато більше цікавила крамниця.
Вона була, як і хотілося, просторою. На прилавках і на полицях лежали й висіли під стелею кавалки ліверної, кров'яної, вареної та копченої, довгої та короткої ковбаси, а ще — сосиски тонкі й сосиски товсті, копчені телячі ноги, сало, свинячі окости…
У хлопчисьок аж слина потекла. Та вони статечно пройшли повз крамницю, після чого дочекалися, поки туди ввійшов покупець із кошиком, у якому лежав хліб. Тоді Інтар рушив слідом за ним, а Ренні поки що залишився чекати…
Інтар увійшов до крамниці і зі страшенно впевненим виглядом зупинився біля прилавка.
— Тобі чого? — буркнув крамар, міцний літій чоловік, оглянувши брудний одяг хлопчака.
— Поки що нічого, шановний, дякую, я на хазяїна чекаю… Він прийде незабаром, мені звелів піти вперед, запитати, чи є свіже сало.
— Є, — коротко кинув крамар, втратив до хлопчиська інтерес та повернувся до іншого покупця, з вигляду грошовитого. — Чого бажаєш, шановний?
— Ковбаси ліверної кавалок та шмат он того окосту… — відвідувач вочевидь не квапився, із задоволенням оглядаючи гори їдла.
Крамар заходився виконувати замовлення. В Інтара голова запаморочилася від голоду. Він приплющив очі й тепер тільки чув, як покупець, вкладаючи продукти до кошика, продовжує:
— Ну, й сосисок десяток…
«Час, — подумав Інтар, — час уже. Де ж малюк?»
І тут Ренні вбіг у крамницю, потрясаючи затиснутим у руці туго натоптаним оксамитовим кошелем..
— Шановні! Чий кошіль?
На його дзвінкий голос озирнулися й покупець, і крамар.
— Який кошіль, малий? — запитав крамар.
— А ось! Я його щойно на вулиці знайшов. Хтось із вас упустив, так? — Ренні радісно посміхався.
Крамар розтулив був рота, але покупець перебив його:
— Шановний, у тебе пацюки завелися, чи що?
— Які-такі пацюки? — сторопів той. — Немає їх і не було!
— А що ж це тоді пробігло? — покупець показав за спину крамаря, на вхід до напівтемної комори. — Пацюк, точно! І величезний який!
Крамар озирнувся. Постояв на порозі, потім стривожився за харчі та своє добре ім'я і все-таки пішов перевіряти.
Покупець швидко повернувся до Ренні.
— Я недавнечко згубив кошіль, саме такий… Покажи, малий… — промовив він тихо.
— Та ось він… — Ренні підняв кошіль у руці, покупець ступнув до нього, малюк прошмигнув повз нього й відбіг до далекої від входу стіни, до барила з оселедцями. Чоловік рушив на нього, навіть кошик свій, повний їжі, на підлогу поставив.
— Е… шановний… Ну ти чого? — Ренні жалібно закліпав. — Ну ось він, кошіль…
Повернувся крамар — так і втупився в хлопчиська, так само, як і покупець, котрий уже простяг руку.
Ренні аж присів під цими поглядами…
А Інтар підхопив забутий кошик із їжею (на таку удачу він і не сподівався, думав, може, кавалок ковбаси поцупити вдасться, поки крамар кошеля патрати буде, а тут!) і поквапився забратись із крамниці. Зовні на мить затримався — щоб побачити, як малюк запхав кошіль у руку покупцеві й теж вискочив надвір. Хлопчиська кинулися навтьоки, перш ніж щасливчик, який отримав назад свою «втрату», не розібрав, що кошіль натоптаний дрібними камінчиками, а заразом і виявив, що його покупки, за які він так і не встиг заплатити, зникли, ніби їх і не було.
Ділити здобич хлопці влаштувалися в підворітті.
