Глиняні ноги - Террі Пратчетт
Одного разу, стоячи перед оцим самісіньким вікном, у цій самісінькій кімнаті, він сказав Ваймзові: «Вони думають, Ваймзе, що хочуть гарного уряду і справедливості для всіх, але чого вони жадають насправді, в глибині серця? Тільки того, щоб усе йшло як заведено і завтрашній день поменше відрізнявся від сьогоднішнього».
Тепер від вікна обернувся сам Ваймз.
— Яким буде мій наступний хід, Фреде?
— Не знаю, ваша милосте.
Ваймз сів у Патрицієве крісло.
— Пригадуєте попереднього Патриція?
— Старого Правителя Карколама? І його попередника, Правителя Трубача. О, так. Мерзенні були типи. Цей принаймні не хихотів і не носив сукні.
«Минулий час, — подумав Ваймз. — Це вже підкрадається. Нічого ще не минуло, а часи вже напружені».
— Щось внизу дуже тихо стало, Фреде, — сказав він.
— Зазвичай, ваша милосте, плетіння змов відбувається без великого галасу.
— Ветінарі не мертвий, Фреде.
— Так точно. Але він не те щоб зайнятий державними справами, еге ж?
Ваймз знизав плечима.
— Гадаю, наразі ними ніхто не зайнятий.
— Можливо, ваша милосте. Знов-таки, ніколи не знаєш, де знайдеш, а де загубиш.
Колон стояв струнко, твердо сфокусувавши погляд на середній дистанції, старанно тримаючи голос досить рівним, щоб уникнути навіть натяку на прояв емоцій.
Ваймз упізнав цю позу. За потреби він і сам до неї вдавався.
— Що ви маєте на увазі, Фреде? — поцікавився він.
— Нічогісінько, ваша милосте. Просто вислів такий, ваша милосте.
Ваймз відкинувся в кріслі.
«Ще зранку, — роздумував він, — я знав, чого чекати від дня. Я збирався навідатися до цих клятих геральдистів. Потім мала бути традиційна зустріч з Ветінарі. По обіді я збирався прочитати рапорти, можливо, сходити подивитися, як ідуть справи з новим відділком Варти на Балацькій, і рано лягти спати. А тепер Фред припускає... що?»
— Послухайте, Фреде, якщо місту й потрібен новий володар, ним буду не я.
— Хто ж це буде, ваша милосте? — Колонів тон залишався продумано рівним.
— Звідки мені знати? Це може бути...
Перед ним ніби виник отвір у просторі, і він відчув, як туди всотує його думки.
— Ви ж говорите про капітана Моркву, Фреде, чи не так?
— Можливо, ваша милосте. Я хочу сказати, жодна з гільдій не дозволить стати володарем якому-небудь типу з іншої гільдії, а капітана Моркву всі люблять і, ну... Ходять чутки, що він — успадковець трону[32].
— Доказів цьому немає, сержанте.
— Це не до мене, ваша милосте. Я про це не зна’. Не зна’, що тут є доказом, — заявив Колон із майже непомітним натяком на непокору. — Але в нього ж є отой меч, і родима пляма у формі корони, і... ну, всі знають, що він король. Це через його хоризм.
«Харизма, — подумав Ваймз. — О, так. Морква має харизму. Він щось робить з мізками інших. Він міг би умовити розлюченого леопарда здатися, віддати зуби і взятися за добрі справи на благо громади, і от це таки справді спантеличило б стареньких пані».
Ваймз не довіряв харизмі.
— Королів більше немає, Фреде.
— Ваша правда, ваша милосте. Між іншим, там Ноббі прийшов.
— День стає все гіршим, Фреде.
— Ви казали, що поговорите з ним про всі ці похорони, ваша милосте...
— Робота ж триває, по-моєму. Гаразд, підіть скажіть йому прийти сюди.
Ваймз лишився на самоті.
Королів більше немає. Ваймзові важко було б сформулювати, чому так має бути, чому концепція королівської влади обурювала його аж до кісткового мозку. Зрештою, чимало патриціїв були не кращими за будь-якого короля. Але вони були... ну, типу... поганими, рівними решті людей. Що виводило Ваймза із себе — то це ідея, що королі відрізнялися від інших людських істот. Були вищою формою життя. Ніби магічними. Втім, уф, у цьому таки була якась магія. Анк-Морпорк досі був повен вивісок із «королівським» тим і «королівським» цим та маленьких стариганів, які отримували по кілька пенсів на тиждень за виконання безглуздих функцій — як-от Королівський ключар чи Хранитель королівської скарбниці, хоча ні ключів, ні тим паче скарбниці давно не існувало.
Роялізм був подібний до кульбаб. Неважливо, скільки квіток-голів відтяти — під землею лишалися корені, чекаючи на те, щоб знову прорости.
Схоже, це було хронічною хворобою. Так, ніби навіть найрозумніші мали в головах таку маленьку білу пляму, де хтось записав: «Королі. Яка гарна ідея». Хто б не створив людство, він зробив серйозну помилку в конструкції. Цією помилкою була схильність людей ставати навколішки.
У двері постукали. Стук у двері не може бути потайним, але цьому стуку це вдалося. Він містив обертони. Вони підказували спинному мозкові: якщо ніхто врешті-решт не відгукнеться, той, хто стукає, все одно відчинить двері і ковзне всередину, де неодмінно поцупить усе куриво, яке тільки знайде, перечитає всю кореспонденцію, що трапиться йому на очі, відчинить кілька шухляд, зробить по ковтку з кожної пляшки алкоголю, яку знайде, але межу серйозного злочину не перетне, адже він — злочинець не в сенсі прийняття моральних рішень, а лише в тому сенсі, в якому куниця є лихим створінням; це вбудовано в саму його натуру. Це був стук, який багато говорив сам за себе.
— Заходьте, Ноббі, — стомлено сказав Ваймз.
Капрал Ноббс бочком прослизнув усередину. Це була ще одна його особлива риса: він міг ковзати бочком не тільки боком, а й передом.
Він незграбно відсалютував.
«У капралі Ноббсі є щось абсолютно незмінне», — сказав собі Ваймз.
Навіть Фред Колон призвичаївся до змін у суті Міської варти, але альтернативи для Ноббса — чи, може, Ноббсові — не існувало. Не мало значення, що ви з ним робили, в капралові Ноббсі завжди залишалося щось фундаментально притаманне Ноббі.
— Ноббі...
— Так, ваша милосте?
— Е... сідайте, Ноббі.
Капрал Ноббс із підозрою роззирнувся. Якось воно дивно, коли прочухан починають саме з цієї фрази.
— Е, Фред сказав, ви хотіли мене бачити, пане Ваймз, щодо дотримання графіку...
— Хто-хто хотів? Я? О, так. Ноббі, на похоронах скількох бабусь ви були насправді?
— Е... трьох, — ні в сих
