Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
Установка Рендома була в нього з тих часів, коли малі барабани ще не стали тонкими й нервовими, баси ще не скулились, а тарілки не підчепили акромегалію[147] й не почали гудіти.
— Уперше таке бачу, — почув я слова Мартіна. Рендом здвигнув плечима і сказав:
— То — щоб наробити трохи шуму. Перейняв це у Фредді Мура[148], в тридцяті, чи то у «Вікторії», чи у «Віллідж Ванґуард»[149], коли він грав із Артом Гоудсом[150] і Максом Камінскі[151]. Забув, де саме. А він розробив цей стиль, коли вони ще грали по вар’єте, без мікрофонів та у напівтемряві. Він казав мені, що мусив вдаватися до таких штучок або кумедно вдягатися, аби підігрівати увагу слухачів.
— Ганьба, що їм доводилося так потурати натовпу.
— Так, звісно. Ви ж, хлопці, ніколи не виряджаєтеся наче блазні й не жбурляєте зі сцени свої інструменти.
Запало мовчання. Мені кортіло подивитися на вираз обличчя Мартіна, але я не міг його бачити. Нарешті пролунав його голос.
— Я не те мав на увазі, — вичавив із себе він.
— Я теж, — відповів Рендом. Тоді скинув три палички з тих, що були у нього в руках, на підлогу, і заграв знову.
Притулившись до стіни, я сидів і слухав. За якусь мить зі здивуванням почув, як до барабана приєднався саксофон. Мартін підвівся і, стоячи до мене спиною, грав на цій штуковині. Мабуть, раніше інструмент лежав біля його стільця. У грі Мартіна було щось від Річі Колі[152], і це дуже припало мені до душі. Він мене просто-таки здивував. Але, хай як я насолоджувався музикою, відчував, що наразі я зайвий у цій кімнаті, тож прошмигнув назад і засунув панель. Спустившись униз та вибравшись із потаємного ходу, я вирішив скоротити шлях і пройти їдальнею замість знову минати двері бібліотеки. Музику було чути, аж доки не відійшов трохи далі, тому я пошкодував, що не перейняв у Мандора чари, котрі дають змогу утримувати звуки в дорогоцінному камінні. Хоч я й не впевнений, чи сподобалося б Судному Каменю бути вмістилищем для «Блюзу дикуна»[153].
Я планував пробратися східним коридором до того місця, де він перетинається з північним, поруч із моїми кімнатами, там повернути ліворуч, піднятися сходами, що ведуть до королівських покоїв, постукати у двері й повернути Самоцвіт Віаллі. Сподівався, що зможу відкараскатися від розпитувань, пообіцявши пояснити все згодом. Якщо ж це мені не вдасться, у будь-якому разі краще пояснити ситуацію Віаллі, а не Рендому. Тоді зможу промовчати про те, про що вона не здогадається мене розпитувати. Звісно, Рендом теж забажає поставити мені багато запитань. Але я хоча б виграю час.
Міркуючи про це, я саме йшов повз кімнати, що належали моєму батькові. Я прихопив із собою ключ, аби навідатися до них пізніше, з причин, які вважав зрозумілими. Але якщо я вже був тут, то вирішив зазирнути сюди просто зараз, аби не гаяти часу. Відімкнувши замок, відчинив двері й зайшов.
Із високої вази з вузьким горлечком на туалетному столикові зникла срібна троянда. Дивно. Я підійшов на крок ближче. Із сусідньої кімнати до мене долинув звук чиїхось голосів, надто тихий, щоб розібрати слова. Я завмер на місці. Можливо, батько тут? Але ж не можна ось так нахабно увірватися до спальні іншої людини, а надто якщо там, схоже, хтось є, та ще й не сам... а тим більше, якщо спальня належить твоєму батькові, а ти відімкнув своїм ключем вхідні двері, щоб зайти до його покоїв. Раптом мені стало соромно, ще і як! Я відчув бажання забратися звідси, негайно. Розстібнувши пряжку на перев’язі, на якій Ґрейсвандір тримався не дуже зручно, почепив меча на один із гачків на вішалці біля дверей, де вже висіла куртка військового покрою, яку не помітив раніше. Я не насмілювався носити цей меч і надалі. Вчинивши так, тихенько вислизнув із дверей і замкнув їх, намагаючись не шуміти.
Незручно вийшло. Невже він справді час від часу приходив сюди, якимось чином примудряючись залишатися непоміченим? А може, у його помешканні відбувались явища геть іншого порядку? До мене доходили чутки, начебто у старих приміщеннях замку були двері, що вели до інших вимірів, якщо хтось знав, як примусити їх відчинитися. Це забезпечувало мешканцям додатковий простір для зберігання своїх речей, а також змогу заходити й виходити непоміченими. І про це мені варто було розпитати Дворкіна. Може, у мене під ліжком міститься кишеньковий Всесвіт. Треба було б пошукати.
Розвернувшись, я швидко пішов геть. Перш ніж завернути коридором, стишив кроки. Дворкіну здавалося, ніби саме те, що я носив на собі Судний Камінь, захистило мене від Лабіринту, якщо той і справді хотів покінчити зі мною. З іншого боку, якщо мати на собі Самоцвіт надто довго, це також може зашкодити його носієві. Ось чому Дворкін порадив мені відпочити, а тоді подумки пройти матрицею Каменя, аби таким чином створити у собі образ могутнішого Лабіринту. Він вважав, що це дасть мені певний імунітет супроти подальших атак Лабіринту. Цікаве припущення. Але, звичайно, тільки припущення.
Діставшись перехрестя коридорів, де, повернувши ліворуч, опинився б побіля сходів, а міг піти й до своїх апартаментів, я відчув вагання. З того боку коридору, трохи навкоси від мене й навпроти кімнат Бенедикта, якими він нечасто користувався, була вітальня. Я попростував туди, зайшов, усівся у масивне крісло, що стояло в кутку. Хотів тільки одного: спекатися ворогів, допомогти друзям, викреслити своє ім’я з усіх списків, куди його внесли неправдою, відшукати батька та домовитися на прийнятних умовах з ти’їґою, яка наразі спала на моєму ліжку. Тоді можна буде подумати про те, щоб поновити свої постстудентські мандри. Я зрозумів, що, перш ніж розв’язувати всі ці нагальні проблеми, маю знову поставити собі запитання, майже риторичне: якою інформацією про свої справи я готовий поділитися з Рендомом?
Пригадав, як щойно бачив його в бібліотеці, де він дуетом грав зі своїм сином, майже чужою для нього людиною. Знав, що Рендом колись був справжнім шаленцем, нестриманим, лихим, що він насправді не хотів перебирати на себе правління цим первинним світом. Але батьківство, шлюб та вибір Єдинорога, схоже, дуже вплинули на нього; він став, гадаю, значно глибшою людиною, але натомість утратив багато з того, що радувало його в цьому житті.
