Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Наразі він, схоже, мав неабиякий клопіт через Кашфу та Беґму і, можливо, був змушений удатися до політичного вбивства, а ще погодитися на дуже невигідний договір, аби утримати крихку рівновагу численних політичних сил у Золотому Колі. До того ж невідомо, що ще відбувається в інших місцях, додаючи йому турбот. Чи насправді я хочу занурити цю людину у власні проблеми замість того, аби з’ясувати усе самому? Навряд чи він має якусь особливу мудрість або зацікавлений в успішному розв’язанні моїх проблем більше за мене. І якщо я повідомлю його про свої справи, він, цілком імовірно, певним чином обмежить мене у моїх діях. А це тільки завадить мені адекватно відповідати на оперативні виклики. Може статися й так, що на поверхню знову вирине давня справа, відкладена на безвік.

Я ніколи не присягав на вірність Амберу. Ніхто й ніколи від мене цього не вимагав. Хай там як, а я був сином Корвіна, і прийшов до Амбера зі своєї волі, й тут упродовж певного часу був мій дім, доки я вирушив до Тіні Земля, де за звичаєм здобували освіту амберити. І я часто повертався сюди, і був тут із усіма у дружніх стосунках. Не знаю, чому б мені не мати подвійне громадянство.

Як на мене, краще взагалі не порушувати цього питання. Мені осоружна навіть сама думка, що доведеться обирати між Амбером та Дворами. Я не став обирати між Єдинорогом та Змією, між Лабіринтом та Лоґрусом, не робитиму вибору й між правителями обох королівств.

А з цього випливало, що не варто ділитися з Віаллою моєю історією, навіть уривками. Яку б версію я не обрав, згодом доведеться за неї відповідати. А от якщо повернути Камінь на місце без жодних пояснень, куди й навіщо його позичали, ніхто не знатиме, що з питаннями слід звертатися до мене, і все влаштується найкращим чином. Якщо не питатимуть, то й брехати не доведеться.

Я ще трошки перетер сам із собою цю думку. Якщо змовчу, то, насправді, врятую втомлену і заклопотану людину від тягаря додаткових проблем. Рендом нічого не може зробити, щоб допомогти мені з моїми проблемами. І не має робити. Те, що відбувається між Лабіринтом та Лоґрусом, лежить, радше, у площині метафізичній. Не знаю, чи може з цього вийти щось на зле чи на добре на практичному рівні. Але якщо побачу, що починає відбуватися щось погане чи добре, то завжди зможу розповісти усе Рендому.

Вирішено. Добре мати здібності до логічного обґрунтування. Завжди можеш відчути, що вчиняєш шляхетно, а не, скажімо, приховуєш якусь провину. Я потягнувся, хруснув суглобами.

— Привиде? — неголосно покликав.

Відповіді не було.

Я дістав Козирі, але ще не встиг їх перетасувати, як коридором промайнуло осяйне колесо.

— То ти мене почув?.. — сказав я.

— Відчув, що ти мене потребуєш...

— Добре, хай так, — сказав я, стягуючи ланцюжок через голову й тримаючи Камінь перед собою. — Як гадаєш, ти зможеш повернути це до таємної схованки за каміном у королівських покоях так, щоб ніхто цього не помітив?

— Я боюся торкатися цієї речі, — відповів Привид. — Не знаю, як її система може вплинути на мою систему.

— Гаразд, — сказав я. — Доведеться мені зробити це самому. Але настав час перевірити одну гіпотезу. Якщо Лабіринт мене атакує, будь ласка, залишайся напоготові перекинути мене в безпечне місце.

— Буде зроблено.

Я поклав Самоцвіт на столик, що стояв неподалік.

Минуло десь із пів хвилини, і я зрозумів, що примудрився захистити себе від смертельного удару Лабіринту. Глибоко зітхнув. Я цілий. Тобто, можливо, Дворкін мав слушність і Лабіринт дасть мені спокій? Іще він сказав, що тепер я зможу викликати Лабіринт із Каменя, так само, як викликаю образ Лоґрусу. Є певні види магій, сказав Дворкін, які можна задіяти тільки таким чином; проте він не мав досить часу, аби проінструктувати мене щодо них. Мабуть, припустив, що чаклун сам зуміє з’ясувати, як це працює. Я вирішив, що це може зачекати. Не було у мене настрою просто зараз спілкуватися з Лабіринтом, у будь-якій із його інкарнацій.

— Агов, Лабіринте! — покликав я. — Хочеш, вважатимемо, що ми квити?

Відповіді не було.

— Гадаю, він знає, що ти тут, і знає, що ти щойно зробив, — сказав Привид. — Я відчуваю його присутність. Може, тобі вдалося зіскочити з його гачка.

— Може, і так, — відказав я, беручи свої Козирі і тасуючи їх.

— Із ким ти хочеш увійти в контакт? — запитав Привид.

— Мене цікавить Люк, — сказав я. — Хочу пересвідчитися, що у нього все добре. А ще мене турбує Мандор. Кажеш, ти відіслав його у безпечне місце?

— У найкраще з можливих, — відповів Привид. — І Королеву Джасру також. Вона тобі теж потрібна?

— Не дуже. Насправді, ніхто з них мені не потрібний. Я хотів тільки подивитися...

Іще не закінчив фрази, а Привид збляк і зник. Я не був упевнений, що це його прагнення — бути корисним — подобається мені більше, ніж войовничість, притаманна йому в минулому.

Я витягнув з колоди Козир Люка та увійшов до нього.

Почув, як хтось іде коридором. Кроки лунали просто поруч зі мною.

Я відчув, що Люк перебуває в контакті зі мною, хоча не бачив, де він.

— Люку, ти мене чуєш? — покликав його.

— Еге ж, — озвався він. — З тобою усе гаразд, Мерлю?

— Так, я в порядку, — сказав я. — А ти як? Після такої битви...

— Зі мною усе добре.

— Я чую твій голос, але геть нічого не бачу.

— Бо я наклав на Козирі затемнення. А ти не вмієш цього робити?

— Мені це й на думку не спадало. Мусиш колись мене навчити. А, до речі, навіщо ти їх затемнив?

— Щоб ніхто, хто захоче зі мною зв’язатися, не дізнався про мої плани.

— Якщо збираєшся висадитися в Амбері на чолі загону десантників, це мене сильно засмутить.

— Припини! Ти ж знаєш, що я дав слово. Йдеться про цілковито інше.

— Я гадав, що Далт утримує тебе у полоні.

— Мій статус не змінився.

— Послухай, чорт забирай, але він мало не вбив тебе одного разу, а днями зробив із тебе відбивну!

— Першого разу він потрапив під дію одного з нестямних заклять, що Шару розкидав як пастки, а другого разу в