Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Я зітхнув. Простягнув руку, аби покласти їй на плече, й помітив, що все ще стискаю Судний Камінь у лівому кулаці. Тому поплескав її по плечі правицею, сказавши:

— Розумію. Я вчинив по-хамськи, показавши тобі твою сестру, як вона тут лежить, і не пояснивши всього до ладу. На своє виправдання можу лише послатися на перевтому і попросити вибачення. Запевняю тебе, що вона не відчуває болю. Але з цим закляттям я не хочу розбиратися просто зараз, бо то не моє закляття...

Раптом Найда тихо застогнала. Я кілька хвилин почекав, але стогін не повторився.

— Ти що, висмикнула цю кульку з повітря? — запитав я. — Не пам’ятаю, щоб я бачив тут таку...

Корал заперечно похитала головою:

— Вона прикривала її долонею у себе на грудях.

— А як ти здогадалася там пошукати?

— Поза здалася мені неприродною, от і все. Візьми.

Вона віддала мені кульку. Я зважив її на правій долоні. Не мав жодного уявлення, як ця штука працює. Металеві кульки для Мандора були наче Фракір для мене — унікальний, притаманний лише йому магічний засіб, видобутий із його підсвідомості в серці Лоґрусу.

— Ти покладеш її назад? — спитала вона.

— Ні, — відповів я. — Кажу ж, це не моє закляття. Я не знаю, як воно працює, не хочу з ним навіть морочитися.

— Мерліне? — прошепотіла Найда, не розплющуючи очей.

— Ходімо розмовляти до сусідньої кімнати, — запропонував я Корал. — Але спочатку я накладу на неї своє закляття. Просто снодійне...

За спиною Корал повітря взялось іскрами й закрутилося гвинтом. Вона простежила за моїм поглядом.

— Мерлю, що це? — вигукнула, позадкувавши ближче до мене, бо в повітрі вже вималювалася золотава арка.

— Це ти, Привиде? — запитав я.

— Так точно, — почули ми у відповідь. — Джасри не було там, де я її залишив. Але я привів твого брата.

Раптом у кімнаті виник Мандор, усе так само убраний переважно в чорне, зі сяйною шапкою срібно-білого волосся. Він зиркнув на Корал і Найду, побачив мене, розплився в усмішці й ступив крок у мій бік. Тоді його погляд упав нижче, і він став, як у землю вкопаний. Очі його розширились. Я ніколи раніше не бачив на його обличчі такого переляку.

— Криваве Око Хаосу! — скрикнув Мандор, помахом руки викликаючи захисний екран. — Як воно до тебе потрапило?

Він на крок відступив. Арка негайно згорнулась у літеру «О», каліграфічну, тоненьку, наче зроблену із золотої фольги, яка промайнула кімнатою і зависла біля мого правого плеча.

Зненацька Найда сіла в ліжку, дико озираючись навсібіч.

— Мерліне! — вигукнула. — З тобою все добре?

— До пори до часу, — відказав я. — Хвилюватися нема чого. Не переймайся. Все добре.

— Хто посмів порушити моє закляття?! — спитав Мандор, побачивши, що Найда рвучко спустила ноги з ліжка. Корал зіщулилась із переляку.

— Це сталося випадково, — сказав я і розкрив праву руку.

Металева кулька негайно спурхнула з неї та полетіла в напрямку Мандора, ледь не зачепивши Корал, яка встигла прийняти бойову стійку, хоча, здавалося, й не розуміла, від чого чи від кого їй треба захищатися. Тож вона поверталася до всіх по черзі: Мандор, Найда, Привид і знову Мандор...

— Спокійно, Корал, — сказав я. — Ніхто тобі не загрожує.

— Ліве око Змії! — вигукнула Найда. — Звільни мене, о, Ти, який Не Має Форми, і я віддам у заставу ту форму, що наразі маю!

Тим часом Фракір вирішила попередити мене, що не все безхмарно, якщо, бува, я цього не помітив.

— Що тут до дідька відбувається? — заволав я.

Найда підхопилася на ноги, ринулася вперед і, з надприродною демонською силою вихопивши Судний Камінь із моєї руки, відштовхнула мене й вискочила у коридор.

Я похитнувся, отямлюючись.

— Хапайте цю ти’їґу! — загорлав я, і Колесо-Привид блискавкою промайнуло повз мене, а за ним полетіли кульки Мандора.

10

Я мчав до вестибюля слідом. Повернув ліворуч і припустив. Ти’їґа може рухатися стрімко, але і я також.

— Гадав, ти маєш мене захищати! — гукнув я їй услід.

— Ця штука має пріоритет, — відказала вона, — над тим зобов’язанням, яке наклала твоя мати.

— Що? — не зрозумів я. — До чого тут моя мати?

— Вона наклала на мене ґейс[154] оберігати тебе, коли ти пішов до школи, — відповіла ти’їга. — А тепер його зламано! Нарешті я вільна!

— Прокляття! — відреагував я.

Ти’їґа добігла до сходів, і тут перед нею виник образ Лоґрусу — на мій виклик такий величезний ніколи не з’являвся... Він заполонив коридор від стіни до стіни, пульсуючи, розростаючись, розсипаючи іскри, і червона імла загрози струменіла з його відростків. Це було неабияке нахабство — отак демонструвати себе тут, в Амбері, на території Лабіринту; отож, зрозумів я, ставки в цій грі високі.

— Прийми мене, о Лоґрусе, — заволала вона, — бо я маю Око Змії!

І Лоґрус розкрився, утворивши посеред себе вогненний тунель.

Чомусь я зрозумів, що вихід із цього тунелю не трохи далі коридором, а десь в абсолютно іншому місці.

Але Найда раптом зупинилася, наче налетівши на скляну перегородку, і закам’яніла, прислухаючись. Три металеві кульки Мандора оберталися навколо її нерухомої постаті.

Мене збило з ніг і притиснуло до стіни. Піднявши правицю, я приготувався захищатися від того невідомого, що могло наближатись, і обернувся.

Лише за кілька футів позаду мене виник образ Лабіринту, такий само великий, як і образ Лоґрусу. Найда опинилася на однаковій відстані від Лабіринту позаду й Лоґрусу попереду, опинилася між ними, так би мовити, наче між полюсів існування. Випадково і я потрапив між ними. Простір навколо мене й аж до Лабіринту сяяв, наче сонячний ранок, а на іншому полюсі панували зловісні сутінки. Чи не збираються вони просто зараз відтворити Великий вибух і Велике стискання[155], а я маю стати свідком останньої миті, сам того не бажаючи?

— Ваші високовельможності, — заговорив я, відчуваючи поклик спробувати відмовити їх від цієї ідеї та шкодуючи, що я не Люк, бо йому це вдалося б краще. — Зараз саме слушна мить, аби обрати неупередженого посередника, а я, так сталося, маю необхідні для цього унікальні риси, тому, якщо ви тільки