Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Золотий віночок, у якому я упізнав Привида, раптом упав на голову Найди й видовжився в рурку. Привид зайняв позицію на орбітах кульок Мандора, якимсь чином примудрившись захиститися від їхньої дії, і вони, не зашкодивши йому, зменшили швидкість руху, змінили напрямок і, врешті-решт, упали на підлогу, причому дві з них ударились об стіну переді мною, а третя скотилася сходами праворуч.

Образи Лабіринту та Лоґрусу зрушили з місця й посунули вперед, і я мусив відступати, щоб не зіткнутися з Лабіринтом.

— Не підходьте ближче, хлопці, — раптом виголосив Привид. — Навіть не можу сказати, на що я здатний, якщо ви змусите мене розпакуватися ще сильніше.

Обидві сили призупинили свій рух. Із-за рогу, з лівого коридору до нас долинув п’яний голос Дроппи, котрий, схоже, прямував сюди, горланячи якусь скабрезну баладу. Тоді він замовк, а за кілька секунд ми почули, що затягнув «Скелю вічності»[156], але голос його лунав значно слабкіше. Ще мить, і він узагалі увірвався, але цьому передували важке гупання та брязкіт розбитого скла.

Мені спало на думку, що з цієї відстані я можу подумки дістатися Каменя. Але не був упевнений щодо наслідків — адже в цьому протистоянні брали участь чотири протиборці, й жодний із них не був людиною.

Я відчув, що хтось намагається зв’язатися зі мною через Козир.

— Так? — відгукнувся я пошепки.

І почув голос Дворкіна:

— Скористуйся усією своє владою над цією штукою, але не дозволь Лоґрусу заволодіти Каменем.

Одразу ж із червоної пащеки пролунав тріскучий голос, тембр якого змінювався від одного звуку до іншого настільки, що він здавався то чоловічим, то жіночим.

— Поверни Око Хаосу! — проказав голос. — Єдиноріг забрав його у Змії під час двобою; це було напочатку. Він поцупив його. Поверни його. Поверни!

Я чекав на появу блакитного обличчя, котре вже бачив над Лабіринтом, але воно не матеріалізувалось. Проте голос був той самий, і він відповів:

— За нього заплачено кров’ю та болем. Він змінив володаря.

— Судний Камінь, Око Хаосу та Око Змії — це що, різні назви одного й того ж каменя? — запитав я.

— Так, — підтвердив Дворкін.

— А що станеться, якщо Змія поверне собі своє око? — допитувався у нього я.

— Найімовірніше, настане кінець світу.

— Ага, ось як, — зауважив я.

— А що я отримаю за цей камінець? — запитав Привид.

— Який шустрий конструкт! — пролунала модульована репліка від Лабіринту.

— Нахабний артефакт, — прогудів Лоґрус.

— Не треба компліментів, — сказав Привид, — ліпше дайте мені щось таке, чого я потребую.

— Можу вирвати його у тебе, — мовив Лабіринт.

— Я можу розірвати тебе на шматки, а його забрати, — додав Лоґрус.

— Утім, ніхто з вас цього не зробить, — відказав Привид, — бо, сконцентрувавши свою увагу та енергію на мені, ви стаєте вразливими один для одного.

Десь у своїй голові я почув, як Дворкін хихикнув.

— Поясніть мені, чому ця конфронтація взагалі має тривати, — продовжив Привид. — Адже минуло стільки часу!

— Рівновага була порушена не на мою користь, — відказав Лоґрус, — недавніми діями цього ренегата.

Над моєю головою чвиркнув струмінь вогню, очевидно, демонструючи, хто цей ренегат, про якого йдеться. Відчувши запах паленого волосся, я відбив полум’я і вигукнув:

— Хвилинку! Я діяв не зі своєї волі! Не мав вибору!

— Ні, вибір був, — прогудів Лоґрус, — і ти зробив його.

— Так, він зробив вибір, — відгукнувся Лабіринт. — Але цим лише виправив перегин, який ти влаштував на свою користь.

— Виправив?! Ти отримав надлишкову компенсацію! Тепер перевага на твоєму боці! А раніше додержав перевагу випадково, завдяки батькові цього перебіжчика! Я був тут ні до чого! — ще один вогняний клубень помчав до мене, і я ледь відбив його.

— Мабуть, це ти його підбурив!

— Якщо можеш передати мені Камінь, — сказав Дворкін, — я заховаю його там, де жодний із них не дістанеться до нього. Тимчасово.

— Не знаю, чи зможу його взяти, — сказав я. — Але матиму це на увазі.

— Віддай його мені, — звернувся Лоґрус до Привида, — і ти станеш моїм Головним Прислужником.

— Твоє покликання — опрацьовувати інформацію, — промовив Лабіринт. — Я дам тобі знання, яких не має ніхто в Тінях.

— А я дам тобі владу, — сказав Лоґрус.

— Це мене не цікавить, — промовив Привид, видовжений циліндр закрутився дзиґою і зник.

Дівчина, Камінь — усе зникло.

Лоґрус завив, Лабіринт загарчав, образи обох Сил ринулися назустріч один одному й зустрілися біля першої з кімнат Блейза.

Я захистив себе усіма закляттями, які знав. Чув, як у мене за спиною Мандор робить так само. Я прикрив голову, я підігнув коліна, я...

Я падав. Крізь сліпучий беззвучний спалах. Відчував, як на мене сипляться якісь уламки. Звідусіль. Мені марилося, що я вирушив до Бога вівці пасти і вже не матиму змоги поділитися з кимось таїною, котра мені відкрилася: Лабіринт не дбає про синів Амбера, так само, як і Лоґрусові начхати на підданців Хаосу. Кожна зі Сил цікавиться тільки собою; можливо, ще протилежною силою. Для них багато важать головні космічні принципи, Єдиноріг та Змія, бо вони, цілком імовірно, є їхніми геометричними відбитками. Ми, тобто я, Корал і Мандор, їх зовсім не хвилюємо, а може, не хвилюють їх і Оберон, і навіть сам Дворкін. Ми для них пішаки, інколи знаряддя, інколи завада. Вони можуть нас використовувати, а можуть і знищити, залежно від обставин...

— Дай руку, — почув я голос Дворкіна й побачив його через Козир. Я простягнув руку і...

...боляче вдарився, упавши до його ніг на строкатий килимок, що покривав кам’яну підлогу. Це була заповнена книгами та екзотичними речами зала без вікон, про яку одного разу розповідав мені батько. Світло лилося сюди з великих куль, що, здавалося, вільно ширяли у повітрі.

— Дякую, — промовив я, повільно підіймаючись та розтираючи забите місце на лівому стегні.

— Перехопив плин твоїх думок, — пояснив Дворкін. — Ти трохи спрощуєш.

— Не сумніваюся. Проте інколи мені подобається бачити все у чорному кольорі. Оце лайно, що його верзли Сили, скільки в ньому правди?

— О, це все правда, — відказав Дворкін, — за їхніми мірками. Вони не можуть порозумітися головно