Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Наблизившись до неї я поплескав її по плечі, не розуміючи до пуття, що до неї відчуваю. Тоді вирішив, що цього аж ніяк не досить, і обійняв її.

— Ну, звісно ж, — сказав я, попестивши її по волоссю.

— Дякую за прогулянку містом.

— Ми ще погуляємо, — сказав я, — коли все владнається.

— Угу.

Ми підійшли до дверей.

— Хочу побачитися з тобою вже незабаром, — сказала вона.

— Наразі я з ніг валюся. Побував у пеклі й повернувся.

Вона торкнулася моєї щоки.

— Бідолашний Мерлін, — сказала. — Лягай та поспи.

Я залпом допив своє вино й дістав колоду Козирів. Збирався вчинити за порадою Корал, але невідкладні справи — спочатку. Швидко перетасувавши колоду, я знайшов карту з Колесом-Привидом, витягнув її та втупився в неї.

Привид з’явився практично негайно. Температура тільки-но почала знижуватись, а я навіть ще не встиг належним чином задумати бажання, як червоне коло вже оберталось у повітрі.

— Ой, привіт, Татусю, — зачастив він. — А я дивувався, куди це ти подівся. Шукав у печері, але тебе там не було, і жодна з процедур індексування Тіней не могла тебе розшукати. Мені й на гадку не спало, що ти міг просто повернутися додому. Я...

— Облиш це, — сказав йому. — У мене нема часу. Швидко перекинь мене до зали Лабіринту.

— Спочатку я маю дещо сказати тобі.

— Що саме?

— Та сила, котра переслідувала тебе у Вежі... та, від якої я сховав тебе в тій печері...

— Так?

— Це сам Лабіринт тебе розшукував.

— Я здогадався про це, — відповів я, — але не відразу. Ми з ним поспілкувалися й начебто порозумілися. Тепер швидко доправ мене туди. Це важливо.

— Сер, я боюся цієї штуки.

— Тоді перенеси мене якомога ближче, наскільки у тебе вистачить духу, — і все. Мені треба перевірити одну річ.

— Добре. Ходи сюди.

Я зробив крок уперед. Привид піднявся в повітря, розвернувся на дев’яносто градусів відносно мене, стрімко впав, пройшовшись мені по голові, плечах, торсу, і зник десь у мене під ногами. Водночас загасло усе світло, і я викликав Лоґруський зір. Він показав мені, що стою в коридорі, неподалік від великих дверей, які ведуть до зали з Лабіринтом.

— Привиде? — тихенько покликав я.

Відповіді не було.

Я зробив кілька кроків, коридор завернув, і я підійшов до дверей, натиснувши на них. Вони й досі залишалися незамкнутими й піддалися під моєю вагою. Фракір стиснула мені зап’ясток.

— Фракір? — окликнув я її.

Вона теж вирішила не відповідати.

— Утратила голос, леді?

Вона двічі стиснула мені руку. Я погладив Фракір.

Двері розчинилися переді мною, і першим моїм враженням було те, що Лабіринт сяє яскравіше. Втім, зосередитися на цьому спостереженні надовго не вдалося. Посеред Лабіринту стояла темноволоса жінка зі здійнятими руками, спиною до мене. Я ледь не вигукнув ім’я, на яке, вважав, вона могла озватись, але жінка зникла до того, як спрацювали мої голосові зв’язки. Я втиснувся в стіну.

— Почуваюся насправді використаним, — голосно промовив я. — Ти змусив мене рвати дупу, це заради твоїх забаганок я не раз і не два ризикував життям, а ти влаштував тут якесь шоу з моєю участю, щоб потішити свій метафізичний вуаєризм, а коли отримав те, що тобі було потрібно, — трохи яскравіше сяяння — ти викинув мене геть, не попрощавшись. Я розумію, що боги, чи Сили, чи хай хто там ти в біса є, не мусять казати «Дякую», або «Перепрошую», або «Вимітайся під три чорти», коли використають когось на повну котушку. І, звісно, ти не вважаєш потрібним виправдовуватися переді мною. Хай так, але я не дитячий візочок. Мені не подобається, щоб ви з Лоґрусом пхали мене, куди вам треба, хоч у яку гру ви там граєте! Як тобі сподобається, якщо я просто зараз відкрию собі жили й стечу кров’ю на тебе?

Енергія з того боку Лабіринту, де стояв я, наче злилася докупи, зі свистом вибухнула стовпом блакитного полум’я. Стовп розширився, набув подоби, але не чоловіка і не жінки, а створіння разючої, нелюдської краси. Мені довелося прикрити очі долонею, щоб дивитися на нього.

— Ти не розумієш, — пролунав голос, змодульований із ревіння вогню.

— Але хочу зрозуміти. Тому я тут.

— Твої зусилля належним чином оцінено.

— Радий це чути.

— Іншого способу розв’язати проблеми не було.

— І що, вони розв’язалися на твою користь?

— Так.

— Тоді мені має бути приємно, я так гадаю.

— Ти нахаба, Мерліне.

— Наразі почуваюся так, що мені нема чого втрачати. Я до біса втомився, й мені однаково, що ти зі мною зробиш. Тому я прийшов сюди сказати тобі, що ти переді мною у великому боргу.

Промовивши це, я повернувся до нього спиною.

— Навіть Оберон не насмілювався так розмовляти зі мною, — сказав той.

Я знизав плечима та зробив крок до дверей. І опинився у своїй спальні.

Знову знизавши плечима, підійшов до рукомийника й плеснув собі холодної води в обличчя.

— У тебе все нормально, Татку?

Навколо балії червоніло кільце. Воно піднялося в повітря і полетіло за мною слідом, коли я пішов кімнатою.

— Я в порядку, — підтвердив йому. — А ти як?

— Добре. Він мене цілковито проігнорував.

— Ти знаєш, що він замислив? — спитав я.

— Схоже, вони з Лоґрусом змагаються за контроль над Тінню. І наразі раунд за Лабіринтом. Усе, що відбулося, його посилило. У цьому є й твоя заслуга, так?

— Так.

— Де ти був після того, як покинув ту печеру, у якій я тебе заховав?

— Ти знаєш місцевість, що лежить між Тінями?

— Між Тінями? Ні. Не розумію, як таке може бути.

— Ось там я і був.

— Як ти там опинився?

— Не знаю. Але, вважаю, закинути мене туди було непросто. З Мандором і Джасрою все добре?

— Коли я бачив їх востаннє, вони були в порядку.

— А що чути про Люка?

— Я не мав потреби його розшукувати. Ти хочеш, щоб я його знайшов?

— Не тепер. Хочу, аби просто зараз ти пішов нагору й зазирнув до королівських покоїв. Бажаю знати, чи там наразі хтось є. Якщо так, то хто саме. Хочу також, щоб ти перевірив камін у спальні. Подивися,