Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Я поліз угору. Вибравшись із печери, став на синьому пагорбі, де був єдиний відомий мені вхід. Ранок видався свіжий, майже весняний, із легким вітерцем. Лише на східному небокраї кужелилися білі хмаринки. Я з насолодою втягнув ароматне повітря. Тоді нахилився й завалив вхід синьою брилою. Не хотілося знайти тут якогось хижака, що чекатиме на мене, коли мені знову знадобиться ця схованка.

Знявши з шиї Камінь, повісив його на кам’яний виступ. Тоді відійшов убік на десять кроків.

— Привіт, Татку!

Колесо-Привид плив до мене із заходу золотим летючим диском «Фризбі»[145].

— Доброго ранку, Привиде.

— Чому ти відмовився від такого пристрою? Це — один із найпотужніших інструментів, що я будь-коли бачив.

— Я від нього не відмовився, просто збираюся викликати образ Лоґрусу, але боюся, що їм не дуже поведеться разом, — пояснив Привиду. — Я навіть трохи побоююся, як Лоґрус сприйме мене, тепер, коли ношу в собі цей образ Лабіринту вищого порядку.

— То, може, мені краще забратися звідси, а завітати ще раз трохи пізніше?

— Будь тут, — наказав я. — Може, тобі доведеться рятувати мою дупу, якщо все піде не дуже.

Я викликав образ Лоґрусу, і він з’явився й завис переді мною, але нічого поганого не сталося. Перемістивши частину своєї свідомості в Камінь, що висів на кам’яній брилі, я зумів сприйняти Лоґрус іншим поглядом. Химерно. Але безболісно.

Знову повернувшись у власну голову, я видовжив свої руки, поєднавши їх із відгалуженнями Лоґрусу, і взявся шукати... Менш ніж за хвилину переді мною стояла таріль із млинцями на маслянці, а ще ковбаски, що підвернулися під руку, горнятко з кавою та склянка помаранчевого соку.

— Я б тобі це доставив швидше, — зауважив Привид.

— Не сумніваюся. Однак я лише тестував системи.

Снідаючи, я намагався вирішити, з яких справ починати, а які можуть зачекати. Покінчивши з їжею, відправив тарілки туди, звідки вони взялися, знову начепив Камінь собі на шию й підвівся.

— Добре, Привиде. Час вирушати до Амбера, — мовив я.

Він розширився, розгорнувся та провиснув, і ось я вже стояв перед золотою аркою. Зробив крок уперед...

...і опинився у своїх апартаментах.

— Дякую, — сказав я.

— De nada, Тату. Послухай, я хочу запитати: коли ти викликав собі сніданок, то, бува, не помітив чогось незвичного у поведінці образу Лоґрусу?

— Що маєш на увазі? — запитав я, простуючи до рукомийника.

— Ну, хоча б фізичні відчуття. Він не здався тобі... липучим?

— Дивне запитання, — сказав я. — Але, як не дивно, він трохи затримався, перш ніж роз’єднатись. А чому питаєш?

— Та от, дивна думка щойно майнула мені. Ти ще володієш магією Лабіринту?

— Так, але магія Лоґрусу мені вдається краще.

— Можливо, одного разу захочеш спробувати скористатись обома магіями й порівняти їх...

— З якого дива?

— У мене є певні передчуття. Коли перевірю цю свою здогадку, відразу ж усе розповім тобі.

Привид зник.

— Лайно собаче, — сказав я і водою плеснув собі в обличчя.

Тоді подивився у вікно. За ним кружляли сніжинки. Я витягнув ключа зі шухляди свого письмового столу. Було кілька речей, яких хотів позбутися негайно.

Я вийшов у коридор. Щойно зробивши кілька кроків, почув звук. Я зупинився, прислухаючись. Тоді пішов далі, проминув сходи, а звук ставав усе гучнішим і гучнішим. Коли я дістався довгого коридору, що вів повз бібліотеку, то вже знав, що Рендом повернувся, бо нікого більше, хто міг би так барабанити, поблизу я не знав. А якби хтось і міг, то хто б наважився стукати в барабани Короля?

Проминувши трохи прочинені двері, я завернув за ріг, праворуч. Першим моїм порухом було зайти, повернути йому Судний Камінь та спробувати пояснити, що сталось. Але я згадав, як Флора казала, що будь-який чесний, відвертий, прямий вчинок завжди закінчиться тут для тебе лихом. Хоча мені й не до вподоби було погоджуватись із тими правилами, що вона могла сформулювати, я бачив, що в цьому конкретному випадку моє зізнання потягло б за собою довгі пояснення, а я мав багато інших невідкладних справ. А може, мені й узагалі заборонили б за них братися.

Я йшов далі, прямуючи до віддалених дверей, що вели до їдальні. Зазирнувши крізь них, обвів кімнату поглядом: начебто нікого. Добре. В їдальні я наблизився до правої стіни, де, наскільки пам’ятав, була зсувна панель. За нею відкривалася прихована комірчина з драбиною чи, радше, просто забитими у стіну кілками, якими можна було видряпатися нагору та опинитися на антресолях бібліотеки або, навпаки, спуститися до гвинтових сходів, що вели аж до підземелля. І гадки не мав я, що мені колись доведеться блукати цією частиною палацу, але останні події залучили мене до родинних традицій, і наразі я відчував необхідність трохи пошпигувати, а минаючи напіврозчинені двері, почув ще й нерозбірливі уривки фраз і зрозумів, що Рендом має бути не сам. Якщо знання й насправді дає силу, то воно мені пригодиться. Наразі я потребував усієї сили, яку тільки міг зібрати у своїх руках, бо останнім часом почувався особливо незахищеним.

Так, панель ковзнула вбік, а я миттєво ковзнув за неї, присвічуючи собі магічним світлом. Швидко видряпався нагору, перехоплюючи руками кілочки, відсунув наступну панель, обережно, тихенько, — добре, що з боку кімнати її прикривало велике крісло і я міг визирати зі схованки, не ризикуючи бути поміченим. За правим бильцем крісла я бачив лівий кут кімнати.

Грав на барабанах справді Рендом, а Мартін, увесь у шкірі та металевих ланцюжках, сидів перед ним і слухав. Такого, що виробляв наразі Рендом, я ще ніколи не бачив. Він барабанив п’ятьма паличками. По одній тримав ув обох руках, по одній затиснув під пахвами, а ще одна паличка була у нього в зубах. Граючи, він міняв їх місцями: з рота — під праву пахву, з-під правої пахви — до правої руки, з правої руки — до лівої, з лівої руки — під ліву пахву, а звідти — до рота й затиснути зубами. І жодного разу не збився з ритму. Це гіпнотизувало. Я дивився, витріщивши очі, поки він грав. Його стара ударна установка навряд чи спокусила б ф’южн-ударника[146] — ні тобі прозорого пластику, ні тарілок зі шпичаками як бойовий щит завбільшки, ні блискучих малих барабанів, ані