Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Я витягнув з-під сорочки Судний Камінь, зняв із шиї ланцюжок, підніс його до світлового стовпа й подивився вглиб Каменя на просвіт. Цього разу послань не було.

От і добре. Я не був налаштований виконувати чиїсь вказівки. Зручно всівшись зі схрещеними ногами, й далі дивився на Камінь. Я відпочив і набрався сил. Саме час розпрощатися з ним та звільнитися від нього. За порадою Дворкіна я взявся розшукувати образ Лабіринту в рубіновій безодні.

Минуло трохи часу, й Образ почав вимальовуватися. Ні, не завдяки моїй уяві, але ж це й не була вправа на візуалізацію. Я просто спостерігав, як чіткішали абриси. Не скидалося на те, що вони утворюються в мене на очах; вони, радше, завжди були присутні всередині Каменя, а тепер мій зір почав фокусуватися необхідним чином, аби їх розрізняти. Мабуть, так воно й було насправді.

Я зробив глибокий вдих і видих. Іще раз. Потім почав пильно придивлятися до образу. Я не міг пригадати, що розповідав батько про те, як відбувається налаштування на Камінь. Коли я запитав про це Дворкіна, той тільки сказав цим не перейматися: мовляв, мені треба лише розпізнати всередині Самоцвіту тривимірне зображення Лабіринту, знайти місце входу до нього та рушити крізь нього. Коли я хотів з’ясувати деякі подробиці, він тільки фиркнув і повторив пораду не перейматися.

Ну, то й нехай.

Повільно повертаючи Камінь, я підніс його ближче до очей. У верхньому правому кутку помітив щось схоже на крихітний розрив. Я сфокусував на ньому погляд, і цей розрив неначе кинувся до мене.

Я опинився всередині образу й почав рухатися в ньому. Дивне це було відчуття: наче мчиш на американських гірках уздовж ліній, схожих на Лабіринт. Я віддався течії, і вона несла мене, куди їй заманеться, інколи так стрімко, що, здавалось, ось-ось виверне нутрощі, а інколи доводилося силою волі пробиватися крізь рубінові бар’єри, штовхати їх, поки не впадуть. І отак я дряпався вгору, падав, ковзався, проштовхуючись уперед й уперед. Я майже не відчував свого тіла, не відчував піднятої руки зі затиснутим у ній ланцюжком, але відчував, що обливаюся потом, бо піт роз’їдав мені очі.

Гадки не маю, скільки часу минуло, поки я налаштувався на Судний Камінь, що був октавою вище Лабіринту. Дворкін вважав, що Лабіринт хоч як, а хотів убити мене, тільки-но я пройду квест та полагоджу найближчий з Пошкоджених Лабіринтів, а те, що я його роздратував, тут ні до чого. Але розвивати цю думку він відмовився, бо гадав, що усвідомлення мотивів може у майбутньому вплинути на мій вибір, а він має бути вільним. Усе це звучало для мене як тарабарщина, хоча решта його зауважень видалися мені абсолютно розумними, на противагу тому, що я чув про Дворкіна раніше, з легенд і байок.

Розум мій то пірнав у криваву безодню Каменя, то виринав із нього. Відрізки Лабіринту, які я вже здолав, і ті, що були ще попереду, кружляли навколо мене, спалахуючи блискавками. Часом я відчував, що мій розум може наштовхнутися на якусь незриму Запону й розлетітися на друзки. Швидкість мого руху все наростала, і я не міг на неї впливати. Тим часом знав, що не можу полишити цю штуковину, поки не пройду крізь неї до кінця.

Дворкін відчував, що саме Камінь, який був на мені під час моїх суперечок із Лабіринтом, а також тоді, коли я повернувся подивитися на незнайомку, захистив мене. Але носити його на собі надто довго я теж не міг, бо це також могло мати фатальні наслідки. Тому Дворкін вирішив, що мені треба налаштуватися на Камінь, як вчинили свого часу мій батько та Рендом, і зробити це треба зараз, поки я ним володію. Після цього я носитиму в собі образ вищого порядку, котрий, так само як і Камінь, захищатиме мене від Лабіринту. Навряд чи мені випадало дискутувати з людиною, яка, кажуть, створила Лабіринт, користуючись Каменем. Тому я погодився з Дворкіним. Тільки я був надто втомлений, аби зробити так, як він каже. Тому за моїм наказом Привид переніс мене до моєї печери, до моєї схованки, аби я спочатку відпочив.

А тепер, тепер... я плив. Обертався. Час від часу зупинявся. Ті еквіваленти Запон, що містилися в Камені, не ставали менш грізними перешкодами через те, що я мандрував, покинувши своє тіло. Після кожної з них почувався знесиленим, наче пробіг милю на Олімпійських іграх. Хоча на одному з рівнів я усвідомлював, що стою, тримаючи в руці Самоцвіт, і таким чином проходжу цю посвяту; на іншому рівні відчував, як гупає моє серце, а ще на одному бачив себе присутнім на лекції з антропології, яку читала Джоан Галіфакс[142]. Середовище, у якому я перебував, крутилося, наче Мерло Гейзер Пік[143] врожаю 1985 року в келиху... а хто сидів за столиком навпроти мене того вечора? ...Не має значення. Вперед, донизу, далі й далі. Приплив, що виблискував кольором крові, відступав. У моїй душі карбувалося послання. На початку його було слово, яке мені не повторити... Яскравіше, ще яскравіше... Швидше, ще швидше. Я наштовхнувся на рубінову стіну, я лише пляма на цій стіні. Виходь, Шопенгауере[144], на цю останню битву, де воля стикається з волею. Минуло сторіччя, а може, два; й ось, зненацька, відкрився прохід. Мене викинуло у сяйво. Сяйво зірки, що народжується. Червоне, червоне, червоне світло несе мене далі, несе геть, немов це моя яхта, мій «Зоряний спалах» несе мене, несе додому.

Я повалився долу. Хоча й не втратив свідомості, розум мій наче затуманився. Ніби я перебував у стані гіпнозу, із якого міг вийти, тільки-но забажаю, міг вийти будь-куди. Але навіщо? Не так часто я отримував таку порцію ейфорії. Відчував, що заслуговую на неї, тому витав у ній, просто тут, витав ще й ще.

Коли ейфорія спала до такого рівня, що вже не шкода було з нею розпрощатись, я, хитаючись, підвівся на ноги, учепився за стіну й добрів до комори: попити ще водички. Був голодний як вовк, але їжа з бляшанок, а також заморожені та сушені овочі-фрукти мене не вабили. А надто тепер, коли дістати щось свіженьке не було проблемою.

Я пішов знайомими гротами. Отже, зробив так, як радив мені Дворкін. Шкода, що не встиг запитати його про купу речей, які