Глиняні ноги - Террі Пратчетт
— Доктора Джеймса Фолсома, — відповів Ваймз.
Минуло кілька секунд, доки до когось дійшло.
— Що? Ви ж не про... Пончика Джиммі? Він кінський лікар!
— Мені це відомо, — погодився Ваймз.
— Але чому?
— Бо багато з його пацієнтів виживають, — сказав Ваймз. Залунали протести, і він здійняв руки. — А тепер, панове, я мушу вас покинути. Десь ходить отруювач. Я хотів би знайти його до того, як він стане вбивцею.
Він рушив сходами назад нагору, намагаючись ігнорувати вигуки за спиною.
— Ви впевнені щодо старого Пончика, ваша милосте? — поцікавився, наздоганяючи його, Колон.
— Ну, от ви йому довіряєте? — спитав Ваймз.
— Пончику? Звичайно, ні!
— Правильно. Він нечесний, тож ми йому й не довіряємо. Тут усе гаразд. Але я бачив, як він виходив коня, про якого всі інші говорили, що його можна лише забити, щоб не мучився. Кінський лікар мусить досягати результатів, Фреде.
І це таки було правдою.
Коли пацієнт звичайного лікаря після всіх кровопускань і гірчичників помирає суто від відчаю, той завжди може сказати: «От лихо, божа воля, з вас тридцять доларів, будь ласка», — і спокійно піти. Це через те, що людські істоти нічого не варті (в буквальному сенсі цього слова). Тим часом добрий скаковий кінь може коштувати двадцять тисяч доларів. Лікар, який дозволить такому коневі надто рано вирушити до гігантського вигулу на небесах, має великі шанси почути з якого-небудь темного провулка щось на кшталт «Пан Хризопраз дуже засмучений», — і короткий залишок його життя матиме в собі нещасний випадок.
— Куди поділися капітан Морква і Анґва, здається, не знає ніхто, — доповів Колон. — У них сьогодні вихідний. І Ноббі ніде не знайти.
— Ну, це швидше привід для втіхи...
— Біп-біп-біп-дзинь! — сказав голос із Ваймзової кишені.
Він витягнув маленький органайзер і підняв кришку.
— Так?
— Е... вже полудень, — повідомив бісик. — Обід із вельможною Сибіл.
Він втупився в їхні обличчя.
— Е... все ж гаразд? — спитав він.
Смішинка Малодупко витер лоба.
— Командор Ваймз має рацію. Це міг бути миш’як, — сказав він. — Як на мене, це дійсно схоже на отруєння миш’яком. Подивіться на колір.
— Яка гидота, — сказав Пончик Джиммі. — Він що, їв власну постільну білизну?
— Усі простирадла, здається, на місці, тому, гадаю, відповідь «ні».
— Як він пісяє?
— Е... Гадаю, звичайним чином.
Пончик роздратовано втягнув повітря крізь зуби. Зуби він мав неймовірні. Це було друге, що всі в ньому помічали. Вони мали колір нутрощів невимитого чайника.
— Поводіть його по колу на відпущених віжках, — порадив він.
Патрицій розплющив очі.
— Ви — лікар, чи не так? — спитав він.
Пончик Джиммі невпевнено поглянув на нього. Він не звик до пацієнтів, що вміли розмовляти.
— Ну, так... У мене побувало багато потерпілих від... — почав він.
— Справді? А в мене ніколи не було багато терпіння, — урвав Патрицій.
Він спробував встати з ліжка і важко впав назад.
— Я зроблю мікстуру, — задкуючи, промовив Пончик Джиммі. — Затискайте йому ніс і вливайте її йому в горлянку двічі на день, ясно? І ніякого вівса.
Він поквапився геть, залишивши Смішинку сам на сам із Патрицієм.
Капрал Малодупко роззирнувся по кімнаті. Ваймз віддав йому не надто детальні накази. Він сказав: «Я переконаний, що це не дегустатори. Все, що вони знають, — це що їх можуть попросити з’їсти повну тарілку. Втім, Щебінь з ними побалакає. Ти дай відповідь на запитання „як“, ясно? А запитання „хто“ лиши мені».
Якщо отруту не вжили з їжею чи питвом, що залишається? Цілком ймовірно, що її можна розмістити на подушці, щоб її вдихнули, або крапнути у вухо сплячій людині. Чи її можуть торкнутися. Можливо, малесенька стріла... Чи укус комахи...
Патрицій заворушився і поглянув на Смішинку червоними сльозливими очима.
— Скажіть мені, юначе, ви — поліцейський?
— Е... щойно став, ваша високосте.
— Ви скидаєтеся на представника ґномської раси.
Смішинка не став відповідати. Заперечувати було безглуздо. Чомусь будь-хто міг визначити, що ти ґном, просто поглянувши на тебе.
— Миш’як — дуже популярна отрута, — сказав Патрицій. — Сотні способів використання. Віками в моді було діамантове кришиво — попри той факт, що воно ніколи не діяло. І гігантські павуки чомусь теж. Ртуть — для тих, хто має терпіння, концентрована азотна кислота — для тих, хто ні. Своїх послідовників має шпанська мушка. Багато чого можна досягти за допомогою секрецій різних тварин. Тілесні рідини гусені метелика quantum weather[31] роблять людину дуже, дуже безпорадною. Та, як до давнього-давнього друга, ми повертаємося до миш’яку.
Голос Патриція лунав сонно.
— Чи не так, юний Ветінарі? Саме так, пане. Слушно. Але куди ж тоді ми покладемо його, розуміючи, що всі його шукатимуть? У найостаннішому місці, де його шукатимуть, пане. Не так. Дурниці. Ми покладемо його там, де ніхто не шукатиме зовсім...
Голос став нерозбірливим.
«Постільна білизна, — подумав Смішинка. — Ба навіть одяг. Повільне отруєння крізь шкіру...»
Смішинка загамселив у двері. Їх відчинив охоронець.
— Дістаньте інше ліжко.
— Що?
— Інше ліжко. Де завгодно. І свіжу постільну білизну.
Він поглянув на підлогу. Килима на ній було не те щоб багато. Але навіть так — у спальні, де люди можуть ходити босими...
— І заберіть цього килимка, а принесіть інший.
«Що ще?»
Увійшов Щебінь, кивнув Смішинці й обвів кімнату уважним поглядом. Нарешті він підняв обшарпане крісло.
— Мусит підійти, — сказав він. — Якшо накажут, то повідламую ручки.
— Що? — спитав Смішинка.
— Старий Пончик сказав принести стуло, для аналізів, — пояснив Щебінь, виходячи.
Смішинка розтулив був рота, щоб зупинити троля, але, подумавши, знизав плечима. В кожному разі, чим менше тут меблів, тим краще...
А більше ж отруту підкласти було просто нікуди — хіба що в шпалери.
Сем Ваймз дивився у вікно.
Ветінарі не дуже переймався охороною своєї особи. Зазвичай він користувався — тобто й тепер продовжував користуватися — дегустаторами, але це було досить поширено. Причому розробив для цього власний хитрий прийом: дегустаторам добре платили і з ними добре поводилися — і всі вони були синами шеф-кухаря. Але головним захистом Патриція було те, що, на всезагальну думку, живим він був дещо кориснішим, ніж мертвим. Могутні гільдії
